Аліна запнула халатик і підійшла до вікна.

На деревах майже не залишилося листя. Вчора ввечері мрячив дощ, а вночі підморозило. Холодний та похмурий листопад – напередодні безпросвітної довгої зими…

Аліна зітхнула. Туга за вікном, туга на серці, всі вихідні вона сама просидить удома. Туга…

…Тоді теж був листопад. В обідню перерву Аліна побігла в кафе через дорогу від офісу, де продавали їжу на виніс.

Вони з дівчатами по черзі бігали туди. Мрячив дощ, але парасольку Аліна не взяла. З нею незручно нести пакети з їжею.

На проїжджій частині дороги жодної машини. Аліна сміливо зробила крок на зебру. Вулиця тут доволі тиха, без світлофора на переході.

Вона не побачила, як з–за рогу вилетів джип. Почула звук гальм зовсім близько і застигла, закривши обличчя руками.

– На той світ поспішаєш?! – пролунав гнівний голос поруч.

Аліна забрала руки від обличчя і розплющила очі. Біля джипа стояв молодий чоловік, блискаючи чорними очима.

– Дивитись треба на всі боки! – сварився він на Аліну.

Її вразили не грубі слова, а вигляд чоловіка. Високий, у чорному пальто навстіж, з вольовим підборіддям, красиво підкресленою модною борідкою. Темні очі чоловіка–мрії метали іскри гніву.

– А ви думаєте, що якщо у вас крута машина, то люди повинні убік втікати від вас? Тут світлофора немає. І дорога порожня. Я нічого не порушила, йшла переходом. Швидкість треба було зменшити на повороті. Люди пішки ходять, між іншим, – сказала вона.

Чоловік уважно подивився на Аліну.

– Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, я поїду. Вибачте, – останнє слово він кинув через плече, уже прямуючи до машини.

Аліну ще довго трясло від пережитого. А наступного дня дощу не було. Аліна не поспішаючи йшла в кафе. Вона обережно ступила на зебру, як раптом збоку гримнули дверцята машини, і Аліна зробила крок назад, на тротуар.

З припаркованого неподалік джипа вийшов той самий чоловік. Він попрямував до Аліни, посміхаючись.

– Господи, тепер що? Проїжджайте. Я почекаю, – сказала вона, хвилюючись від вигляду красеня та його усмішки.

– Вибачте. Я чекав на вас. Хочу виправити вчорашнє непорозуміння. Може, пообідаємо в кафе? Як моральна компенсація за вчорашню грубість і на знак примирення. – Він усміхався, блиснувши білими рівними зубами.

– Нікуди не поспішаєте сьогодні? – насторожилася Аліна.

Вони сиділи в кафе, і вона забула про все на світі. Відразу звернула увагу на обручку на безіменному пальці. Одружений…

Серце стрепенулось від досади. Він виявився юристом, батьком двох доньок.

Запитав номер телефону Аліни і одразу зателефонував, щоб Аліна зберегла у себе його номер. На всяк випадок. Просив звертатися, якщо потрібна юридична допомога.

Аліна не збиралася йому дзвонити. Але через день він зателефонував сам і запросив разом пообідати в кафе на іншому кінці міста, де ймовірність зустріти знайомих була мінімальною.

– Мене багато хто знає, не хочу пліток, – пояснив він.

Аліна й сама не зрозуміла, як так сталося, що він почав приїжджати до неї додому. Нечасто завжди несподівано і ненадовго.

А на вихідних вона сиділа вдома сама і сумувала за ним, як і в свята. Він одразу сказав, що дружину не залишить, дітей обожнює і ніколи не покине.

На язиці в Аліни крутилося питання – навіщо він тоді до неї приїжджає?!

Але вона побоялася виглядати безглуздою і відштовхнути його з’ясуванням стосунків.

Вона закохалася, і її влаштовували ті крихти швидкоплинного щастя, які він дарував їй.

Тим більше, що досвід спілкування з чоловіками у неї був невеликий…

…В Аліни був вихідний і вона довго лежала на ліжку. А чом би й ні?! Поспішати нема куди, чепуритися нема для кого! Все одно просидить весь день вдома сама.

Потім вона таки встала, підійшла до вікна і довго стояла так в одному рожевому халатику. Вона навіть забула причесатися.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Аліна аж стрепенулась від несподіванки й побігла в коридор відчиняти.

Вона навіть не подумала, як виглядає, не подивилася в дзеркало.

Аліна відкрила двері й ахнула.

На порозі стояв Антон. Він заскочив у квартиру, як вихор, обійняв її, а між поцілунками сказав, що має всього пів години…

Коли він пішов, так само раптово, як з’явився, Аліна прийняла душ і знову довго стояла біля вікна.

Білий наліт на траві встиг розтанути, асфальт виглядав вологим, як після дощу.

– Ось і все кохання. І знову я одна… Ось так завжди – налетить ураганом, навіть поговорити не встигаємо і зникає. Але він виділив для мене пів години, незважаючи на вихідний. А це дорого коштує… – заспокоювала вона себе.

Аліна взялася за голову руками…

Вона вже не вперше замислювалася – а що далі?! Як довго це триватиме? Як довго вона зможе задовольнятися крихтами кохання від зустрічі до зустрічі, без надії на майбутнє?

Рано, чи пізно він не прийде. Думати про це не хотілося. Потрібно набратися сил і першою припинити ці зустрічі, поки ще не пізно…

Нестерпно бути другою, ділити його із дружиною… Але не просто піти, коли любиш. Ой як непросто…

На тижні він не зміг вирватися до неї. А у п’ятницю несподівано зателефонував і запросив до ресторану пообідати.

– Кохана, я шалено сумував. Я маю годину вільного часу. Я чекаю на тебе в ресторані. На дорогах затори, на автобусі вийде швидше.

Він назвав адресу ресторану і поклав слухавку.

Аліна заметалася по кабінету. Вихопила з шафи пальто, недбало намотала шарфик, трохи торкнулася помадою губи.

– Прикриєш мене? Заслабла я трохи. Гаразд? – сказала вона коліжанці Марині, яка сиділа за сусіднім столом.

– Звичайно, – кивнула та й розуміюче посміхнулася.

Аліна застебнула пальто дорогою до зупинки. Дивилася перед собою, нікого не помічаючи довкола.

Несподівано вона зачепила якогось дідуся. Той ахнув і його сумка опинилася на підлозі. Аліна за інерцією зробила кілька кроків, перш ніж зупинилася і озирнулася. Старий незграбно намагався підняти сумку.

– Вибачте, – Аліна підскочила, підняла сумку і подала старому.

– Нічого. Ви до коханого, мабуть, поспішаєте? У вашому віці я теж так на побачення бігав. Нічого не помічав довкола. Тепер уже поспішати нема куди. Вона нікуди не дінеться…

Аліна глянула на чотири ромашки в руці старого. Ромашки у листопаді! Вона не одразу зрозуміла, чому їх чотири.

–Вибачте мені, – сказала вона винувато.

– Та нічого. Бігайте, поки можете. А то молодик ваш, мабуть вже втрачає терпіння. Я побіг би до моєї Тетянки, та немає сил…

– Як він здогадався? – подумала Аліна.

– Ви на цвинтар? До дружини? – запитала вона.

– Так. Як Тетянки не стало, так щодня ходив, а тепер сил немає. І мій час вже наближається… Відчуваю, що скоро побачимося з нею… Все життя разом, а як кохали один одного! Знаєте, я навіть радий, що вона пішла першою. Дякувати Богу, не довелося їй бути одній, як мені… Ви чимось на неї схожі у молодості, – він сумно глянув на Аліну.

У сумочці пролунала бадьора мелодія мобільника.

– Не буду вас затримувати, – старий повільно пішов далі.

Аліна дістала телефон і притиснула до вуха.

– Аліна, ну де ти? У мене дуже мало часу. Поспішай… – з роздратуванням говорив Антон.

Аліна поклала слухавку. Телефон знову задзвонив, вимогливо й голосно. Аліна його вимкнула.

Вона подивилась у бік, куди пішов старий. У п’ятницю рух на дорогах жвавий. Старий уже підійшов до переходу. Аліна згадала кинулась за ним.

– Тут рух жвавий. Я допоможу, – сказала вона, взяла старого під руку і перевела через дорогу.

Один із нетерплячих водіїв не витримав, посигналив, підганяючи їх.

– Дякую. Тільки у моєму віці вже за таке не переживаєш… – сказав старий і пішов своєю дорогою, а Аліна деякий час дивилася йому вслід.

Ось про таке кохання вона мріяла. Щоб усе життя прожити разом, щоб ось так само хтось сумував за нею, щоб у листопаді дарував ромашки.

Аліна розвернулася і пішла працювати.

– Ти чого так швидко? – здивувалася Марина.

– Та схожу до лікарні потім, – відповіла Аліна і сіла за свій стіл.

Телефон вона забула увімкнути і тільки вдома побачила кілька повідомлень від Антона.

Вона довго сиділа з мобільником у руці. Скільки разів вона хотіла зателефонувати до Антона сама. Уявляла, як він відповість і назве її якимось чоловічим ім’ям при дружині, щось бурмотітиме, а дружина дивитиметься з підозрою. Жінки завжди все відчувають.

А може, слухавку візьме дружина, поки він у ванні. І що тоді? Сказати їй, що він має іншу, яких багато було і буде після Аліни?

Ні. Їй стало шкода його довірливу дружину, яка народила двох дівчаток…

Мобільник здригнувся в руці і завібрував. Наче Антон відчув, що Аліна думає про нього, зателефонував.

– І що це значить? Зателефонувати не могла, що не приїдеш? Чому телефон вимкнула? – прокричав він гнівно.

– А ти чекав? – запитала Аліна, але їй було приємно, що він нервує.

– Аліна, що з тобою? – спокійніше спитав Антон.

– Нічого. Я просто хочу сім’ю, дітей, спати всю ніч із чоловіком в одному ліжку, вставати та готувати йому сніданок. І чекати з роботи, як на тебе чекає твоя дружина. Я втомилася бігом, на пів години … – вона застигла від жалю до себе, сльози бризнули з очей.

– Я ж одразу чесно сказав, що одружений, що не кину її…

– Чесно стосовно кого? – запитала вона тихим голосом.

– Ну, що ти починаєш? – стомлено і знову роздратовано сказав Антон.

– Антоне, я не можу більше чекати, що ти прийдеш, подзвониш, коли тобі зручно. Ти жодного разу не спитав, що я роблю в решту часу, як я живу без тебе… – вона вже не приховувала сліз і поклала слухавку.

І все ж таки вона чекала, що Антон передзвонить, але мобільник мовчав.

– От і все, – подумала вона і підійшла до вікна.

Темно, ніхто не побачить її сліз. На людях легше переживати все, менше можливостей наробити дурниць.

Аліна одяглася і вийшла надвір, як завжди, не захопивши парасольку. Вона просто йшла повз яскраві вітрини магазинів, поки не пішов дощ. Тоді стала під навіс над замкненими дверима якогось офісу.

Повз квапливо проходили люди, поспішаючи додому. Машини снували шинами по мокрому асфальту, розбризкуючи калюжі.

– Дівчино, ставайте під мою парасольку, я проведу вас.

Перед нею стояв звичайний хлопець із парасолькою, одна спиця якої була зламана.

Чомусь це, саме це так сподобалося їй – зламана парасолька!
Проста людина, яка вирішила провести її додому в дощ, витратити на неї свій час. І Аліна зробила крок зі свого укриття…

Поки вони йшли до її будинку, ні про що розмовляючи, дощ припинився.

– Може, ще погуляємо? Якщо ви не поспішаєте, – запропонував він, дивлячись з надією та благанням.

– Вже не поспішаю, – посміхнулася Аліна і погодилася…