Наша бабуся дуже любить залякувати сімейство тим, що залишить квартиру у спадок сусідці. Ця тітка Тоня вже перетворилася на притчу на язицех. Послухати бабусю, та мешкає не на п’ятому поверсі, а просто на небі.

Бабуся дзвонить сусідці щодня і дурить, що її всі покинули і ніхто не дбає. Антоніна Петрівна – досить хороша жінка, і вона не вірить цим пліткам, але все одно не дуже приємно.

Мене б взагалі це не хвилювало, якби мати не змушувала кожну середу та п’ятницю чергувати у бабусі. Загалом у мене є чоловік і діти, мені є чим зайнятися.

– Мам, справа не в тому, що я не люблю бабусю. Просто я не вірю в те, що вона стала такою нестерпною через вікові зміни. Скільки її пам’ятаю – завжди такою й була, – скаржусь я.

– Рита, ти не маєш рації. Потрібно вміти прощати старих людей. Коли я буду старою, ти ж не кинеш мене? – каже мати.

– Ні, не кину. Але це інша річ. Ти завжди ділилася зі мною останнім, підтримувала у скрутні моменти. А бабуся – зарозуміла егоїстка. Вона навіть і тебе не виховувала, – мати справді виросла у тітки, яка вже давно померла.

Щодо бабусі, та ні дня у житті не працювала. Як вийшла заміж вдало за партійного працівника, так і жила все життя у шоколаді. Ще в старі важкі часи шастала санаторіями і шила одяг в ательє.

А тепер її послухаєш, то вона нібито долала якісь труднощі і була вірною супутницею чоловіка. Але я пам’ятаю, що коли мій дід вийшов на пенсію, боявся приходити додому.

Бабуся скаржилася на його претензії з приводу того, що той спілкується з дітьми від першого шлюбу і збирається залишити їм спадок. Думаю, вона приклала руку до того, що діда зрештою схопило серце, бо бабині крики ніхто не може слухати. Все це я й розповідаю мамі. Але це марно.

Тоді я вирішую піти на рішучі заходи і в черговий приїзд говорю бабусі:

– Знаєш, а мені байдуже, якщо ти перепишеш квартиру на сусідку. Тож не треба більше мелькати переді мною із заповітом. Я доглядаю тебе тільки заради мами.

– Ну і дитину ж виростила моя Зоя! Ні, ви гляньте, ви подивіться! – бабуся не обмежується дзвінком матері та сусідці, а запрошує їх негайно приїхати.

– Ось, помилуйся, Зоя, вона вирішила мене прикінчити своїми словами, – каже бабуся.

– Мам, ти перебільшуєш. Рита просто хотіла сказати тобі, що ми доглядаємо тебе зовсім не через те, що боїмося втратити спадщину, – каже мати.

– Вибачте, Ольга Вікторівно, але я більше не приховуватиму від ваших родичів правду, – раптом каже та сама легендарна тітка Тоня, якій бабуся весь час погрожує залишити своє житло.

– Не смій, Антоніно! – репетує бабка.

Але та зрештою все розповідає. Виявляється, тітка Тоня – це дочка мого діда від першого шлюбу. І він залишив їй цю квартиру. А своїй дружині залишив усі заощадження. Але розпорядився, що Антоніна не виганятиме його дружину доти, поки та не придбає житло.

– Але я не думала, що до цього додаватимуться докори та крики щодня, – зітхає сусідка. Виявляється, бабуся хвалила її лише при нас. А коли нікого не було, ображала.

– Але куди ж ти витратила заощадження? – зі слів тітки Тоні ми дізналися, що чоловік бабусі залишив їй грошей на те, щоб купити будь-яке найсучасніше житло.

– Вона все бреше! Не вірте їй, – волає бабуся. Але потім зізнається, що квартира давно куплена і вона її здає. Антоніні ж вона нічого казати не збиралася, бо якщо та все терпить – баба вирішила й далі на ній їхати.

– Тобто ти можеш найняти собі помічницю і припинити нас мучити? – підводжу я підсумок.

А бабуся знову прикидається старою і хворою людиною, яку всі хочуть тільки використати та викинути. І я розумію, що продовжуватиму приїжджати до неї середами.

А мама ніколи не змусить її хоча б частину грошей витратити на те, щоб найняти помічницю. Взагалі-то, мама права, і ми повинні терпіти дивацтво літньої людини.

І все-таки, як не намагаюся, я не можу полюбити бабусю, залишається тільки шкодувати людину, яка, схоже, нікого ніколи не любила і доброту ніколи не цінувала.

Я точно знаю, бабуся із шкідливості нікому з нас нічого не залишить. Але треба залишатися людиною і заради мами вдавати, що вона стала неприємною тільки в старості, а не завжди такою була.

КІНЕЦЬ.