Коли ми з Інною познайомилися, вона вже була з дитиною. Точніше, навіть із двома. І це не я сказав. Вона сама написала таку фразу у своїй анкеті на сайті знайомств і потім ще кілька разів нагадала про це протягом першого побачення.

Але при цьому Інна одразу мені сподобалася. Весела, красива та дуже енергійна. Я й поодинці стільки не встигав, скільки вона з двома дітьми. Вона не справляла враження жінки, яка “шукає татка для своїх янголят”.

Навпаки, одразу розповіла мені, що в неї все добре. Працює у банку, з дітьми їй допомагають батьки, які вже пенсіонери. Крім того, сама вона любить ходити в походи, подорожувати і взагалі людина активна та різнобічна.

Ми почали спілкуватися і поступово виявилося, що ми маємо схожі погляди на світ. Інна довго мене пізнавала і з дітьми познайомила лише за півроку після знайомства. Соня та Микита мені відразу сподобалися. Розумні, активні, виховані, самостійні.

Через кілька тижнів після цього ми з Інною почали жити разом, ще через півроку я зробив їй пропозицію, і ми розписалися. Я пропонував їй усиновити Соню та Микиту, щоб бути для них батьком уже за документами, але вона відмовилася.

– Вони все одно вже надто дорослі, щоб вимагати від них називати тебе татом, – сказала вона.

– Я цього від них і не прошу, – відповів я. – Просто хочу, щоб ти та діти знали, що я готовий за вас трьох нести відповідальність на офіційному рівні.

– Я і так це знаю і в тобі не сумніваюся, – відповіла Інна і поцілувала мене.

І ось ми разом уже понад десять років. Спільних дітей ми не маємо. Це було взаємне рішення. Коли ми познайомилися, нам обом уже було за тридцять, та й так виховати двох дітей – справа непроста, куди ще третю. Тим більше, немовля.

Я про це рішення ніколи не шкодував. Інна, на мою думку, теж. До Соні та Микити я ставився як до своїх дітей. Хоч вони й не називали мене татом, а просто на ім’я, між нами встановилися теплі та довірчі стосунки.

Я допомагав Соні з уроками, вчив її керувати машиною потай від матері, показав кілька прийомів самооборони. Микита ж, особливо коли був молодшим, ні на крок від мене не відходив. Ми разом годинами ремонтували машину у гаражі, їздили на рибалку, ходили на баскетбол, тренувалися.

Загалом, я до певного моменту вважав, що ми просто ідеальна сім’я. А потім у нас із Інною якось з’явилися розбіжності, коли почали думати, як краще влаштувати майбутнє дітей.

Моя дружина хотіла вкластися в квартиру, яка потім дістанеться Микиті, а Соні – нічого. Мовляв, вийде заміж і нехай живе на квартирі чоловіка. Я ж наполягав на тому, що квартира повинна в рівних частках належати їм обом, хай мешкають там разом. А як подорослішають – там і поділять.

– А чого це ти взагалі розпоряджаєшся долею моїх дітей? – раптом крикнула Інна. – Ти їм навіть не батько!

Тут я, м’яко кажучи, здивувався.

– А нічого, що я виховував їх усі ці роки? – запитав я у дружини.

– Я і без тебе справлялася. І якби ми не побралися, і далі б упоралася, – відповіла Інна. – Взагалі, якщо не забув, ти живеш у моїй хаті, і я тобі нічим не зобов’язана.

– Я й не казав, що зобов’язана, – відповів я.

– Ну і ось, – сказала вона. – Отже, сама розберуся, як для моїх дітей буде краще.

Щиро кажучи, я навіть не знаю, як реагувати на такі слова. Мені дуже боляче та прикро. Напевно, навіть якби діти мені таке сказали, я б і міг зрозуміти. Але коли це сказала моя дружина, доросла людина, яка на власні очі бачила, як я їх люблю і що для них роблю, я просто навіть не знаю, що тепер думати.

КІНЕЦЬ.