Робота в будинку малюка зовсім не для ніжних і слабонервних. Я сама не знаю, як мене туди занесло. Я за вдачею людина дуже емпатична і чутлива. Тому мене добряче зачіпала кожна історія, всі вони були дуже сумними. Чоловік постійно вмовляв звільнитися і пошукати другу роботу, бо стільки стресів для організму це дуже шкідливо. Але один малюк мені з першого погляду запал прямо у сер це.

Його привіз із лікарні поліцейський. Уся родина потрапила в аварію, вижив лише малюк. Хлопчика звали Іллею, йому тільки виповнився рік. Коли його привезли, було відразу видно, що дитина пережила сильний стрес. Він був якийсь крижаний, очі широко розплющені, а в них порожнеча.

Він не плакав. Коли я взяла його на руки, по його щоках потекли прозорі сльози, але він не видавав жодних звуків. Тієї ночі я провела з малюком. Мені хотілося йому чимось допомогти, хоч трохи вивести із цього стану. Та й потім – я приділяла Іллі трохи більше часу, ніж решті дітей.

Ніна Іванівна – працівниця зі стажем, вона мене постійно лаяла за це: -Не можна дитину до себе привчати, а то їй набагато складніше буде! Йому все одно доведеться по життю йти одному. Потім мене звільнили. Знаєте, за що? За професійну непридатність.

Так і казали. Але жити далі без Іллі я не могла. Я за ним все-таки повернулася, але вже не як вихователька. Ми з чоловіком усиновили хлопчика. Ми щасливі, що у нас росте така чудова дитина.