Зі своїм чоловіком я прожила 3 роки і добре, що в нас немає з ним дітей, бо довелося б зараз взагалі нелегко. Це другий шлюб і для мене, і для нього, ми одного віку – нам по 44 роки. Спочатку мені подобалося, що він із повагою ставиться до своєї матері. Мені здавалося, що коли він поважає свою матір, значить і чоловіком буде добрим.

Але чим довше я з ним жила, тим більше розуміла – він просто маменькин синок. Він би віддав перевагу мені в будь-якій ситуації. З перших днів нашого спільного життя, ми їздили кожні вихідні до неї до села – то копати, то полоти, то щось ремонтувати. Справи були завжди.

Вона завжди говорила: “Вам все дістанеться, для себе робите”. Коли я намагалася заперечити, що будинок у селі нам не потрібний, ображалася і висловлювала чоловікові, що я невдячна. Чоловік же старанно приймався за будь-яку роботу. Іноді я просила його залишитися на вихідні, побути вдвох. На що від постійно відповідає: «Та ти що? Мама на нас чекає. Ми не можемо її підвести».

Деякі працівники чекають на п’ятницю, вона асоціюється у них з відпочинком, з приємним проведенням часу. А я її просто ненавиджу, бо знаю, що завтра ми встанемо з ранку і поїдемо до свекрухи. Одного разу навіть було так, що я захворіла, застудилася, намагалася сказати чоловікові, що не поїду до мами, полежу вдома. Але він все одно змусив їхати: «У мами й полежиш. Там природа, повітря чисте». Скрипучи серцем, я поїхала. Але лежати мені там, звісно, не довелося. Зрештою, провела потім на лікарняному тиждень.

Два місяці тому у свекрухи стався серцевий напад, ситуація зі здоров’ям погана, як вирішиться все ще невідомо. І моєму чоловікові спала на думку «відмінна» ідея, щоб я звільнилася з роботи і поїхала б до його мами допомогти. Він каже, що це тільки на якийсь час, що вона видужає, і необхідність там жити відпаде, просто потрібно підтримати людину у важкий період.

Чоловік тисне на жалість – на кшталт, «це ж мама, у неї нікого немає більше, крім нас. Це мій синовий обов’язок  – допомогти їй». Я йому кажу: «Так їдь сам і допомагай, раз борг». Але він виправдовується тим, що у місті добре заробляє на відміну від мене. У мене справді мізерна зарплата, працюю кухарем у їдальні. А він зможе нас усіх добре забезпечити, і на вихідні приїжджатиме.

Чесно кажучи, я в жахливому збентеженні. Відразу я навіть не сприймала його слова всерйоз, але він не жартує. З одного боку, я розумію, що у літньої людини серйозні проблеми зі здоров’ям і їй справді потрібна допомога. Але чому так виходить, що допомогти маю саме я? Зізнаюся чесно, мені не подобається його мама, вона мене просто дратує, я не хочу з нею спілкуватися і тим більше жити з нею.

Варіант перевезти свекруху до міста не обговорюється, оскільки вона не хоче жити у міській квартирі та не готова залишити свій будинок та господарство. Але що мені робити у цій ситуації? Думаю, що якщо я відмовлюся доглядати свекруху, то життя у мене з чоловіком не вийде далі. Адже ми непогано жили. Та й які у мене шанси наново влаштувати особисте життя на п’ятому десятку? Так і залишусь одна, дітей у мене нема.

КІНЕЦЬ.