Діана мовчки дивилася на ще молоду, сповнену сил жінку, що сидить зараз перед нею із застиглим на гарному доглянутому обличчі виразом безвиході й безпросвітної туги, і не впізнавала в ній свою Женьку, реготушку, оптимістку та заводилу.

— Невже, все настільки погано? – зі співчуттям запитала вона, – Може, я можу чимось допомогти?

— Та чим ти мені допоможеш? – сумно усміхнулася Женя, – Ні, Діано, це мій хрест, і мені нести його. Але розумієш… Мені страшно. Я віднедавна почала зриватися на неї, кричати, обзивати… Не зі зла, просто нерви не витримують. А потім так паршиво на душі від того… Ну що я за дочка така, га? Лікарі кажуть, звісно, що вона все одно нічого не розуміє, але мені здається… Я бачу, іноді, рідко, що в неї осмислений погляд. І вона дивиться на мене з німим докором… У такі моменти я почуваюся останньою сволотою, Діанко, розумієш?

— Розумію, – Діана м’яко поклала свою руку поверх долоні подруги, – Але, чесно кажучи, абсолютно не уявляю, як полегшити твою долю і долю твоєї мами. Так уже, ворогові не побажаю опинитися в подібній ситуації.

— Дивно так. Адже я знаю її діагноз, прекрасно розумію, що вона не в собі, вона ж навіть мене майже ніколи не впізнає. І все ж іноді мені здається, що вся та дичина, яку вона творить… Наче вона спеціально це робить, мені на зло.

— Та ну, кинь! – Діана недовірливо знизала плечима, – Навіщо їй це? Що ти їй такого зробила, щоб навмисно мучити тебе? Ні, я не вірю. Твоя мама завжди була найчудовішою, найдобрішою людиною, тебе любила понад усе на світі…

— Та я знаю, знаю, – відповіла Женя, – Це просто постійний стрес, нерви. Я ж не сплю майже, у нас ночами самі веселощі починаються. А вранці на роботу, жити потрібно на щось. Ось і не витримує психіка. Мені часом здається, що ще трохи, і я теж збожеволію, як вона.

Матері Жені місяць тому виповнилося сімдесят два роки, і ось уже понад п’ять років вона страждала на деменцію. Спочатку захворювання протікало непомітно, хіба що Софія Романівна почала скаржитися на проблеми з пам’яттю. Женя не надала тоді цьому значення, з ким не буває? Вона теж частенько то одне забуде, то інше. Забила на сполох тільки тоді, коли з телефону матері їй зателефонували зовсім незнайомі люди, повідомили, що жінка загубилася і не може згадати, де вона живе. З того самого дня для Жені й почалося її особисте пекло.

Вона була єдиною дитиною в сім’ї і всі турботи про маму лягли на неї. Звісно, вони одразу ж звернулися до лікаря, однак це мало допомогло. Хвороба прогресувала, і рік від року Софії Романівні ставало дедалі гірше й гірше. Женя змушена була переїхати до неї, щоб і вдень, і вночі мама перебувала під наглядом. Чоловік і дочка залишилися жити вдома, не хотіла вона, щоб рідні запам’ятали її маму такою. Вони, звісно, приїжджали, допомагали в міру сил, проте всі основні турботи все одно лежали на плечах Жені. Вдень із мамою була доглядальниця, а ввечері, і особливо вночі починався кошмар.

Літня жінка, у світлий час доби досить спокійна і миролюбна, ночами перетворювалася на справжнього демона. Вона бігала квартирою, кричала, билася, кидалася речами… І звідки тільки сили бралися? Женя, хоч і була молодшою, сильнішою, насилу могла з нею справлятися. Кілька разів сусіди навіть поліцію викликали, скаржилися на шум і крики. Потім, щоправда, коли розібралися, в чому справа, перестали.

А віднедавна ситуація ще більше погіршилася. Софія Романівна практично втратила всі навички самообслуговування, не могла самостійно їсти, не визнавала ніякого одягу, а свої природні потреби справляла, де доведеться. Підгузок вона зривала, не встигала дочка його вдягнути, пелюшки летіли слідом… Не дивно, що від такого життя Женя стала нервовою, смиканою, змученою. Вона почала кричати на матір, лаятися, одного разу, коли було зовсім важко, навіть замахнулася на неї… Потім довго картала себе, але ж уже нічого не виправиш.

І ось зараз вона сиділа на кухні в подруги і просто плакала. Від безсилля, від безвиході. Їй потрібно було виговоритися, потрібно було з кимось поділитися своєю бідою, і Діана була єдиною, кому вона могла повністю довіритися.

— Я сама себе боюся, – скаржилася їй Женя, – Раптом, одного чудового дня, я не зможу себе контролювати і що-небудь із нею зроблю? Я розумом розумію, що вона моя улюблена матуся, але потім дивлюся на неї… Та там від мами тільки оболонка залишилася, це вже й не людина зовсім, тварина. Ти б бачила, що вона творить… По стінах розмазує їжу упереміш із випорожненнями своїми… А цей запах! З ним боротися просто неможливо, розумієш? Його нічого не бере!

— Слухай, ти так довго не витримаєш! Ну має ж бути якийсь вихід?

— Мама часто розповідала раніше, що я в дитинстві кричала вдень і вночі, майже не спала. І вона як зомбі ходила, ледь не падала від втоми, але ж ще готувати потрібно було, прати, прибирати… Вона тому й не наважилася на ще одну дитину, говорила, що просто б не витримала повторення такого жаху.

— Це ти до чого зараз? – не зрозуміла Діана.

— А до того. Намучилася вона зі мною знатно, тепер прийшла моя черга платити за рахунками, мабуть, – гірко зітхнула Женя, – Не дарма ж кажуть, старий що малий. Я тепер її з ложки годую, підгузки он міняю, мию… Ночами не сплю і терплю всі її викрутаси, як вона мої терпіла.

— Хм, цікаве порівняння, може, ти й права, – погодилася Діана, – Та ось тільки з дитиною простіше, як на мене. Ти знаєш, що труднощі твої тимчасові, що малюк виросте і стане легше. А тут… Хто знає, скільки ще часу це все триватиме? І немає жодної надії на поліпшення.

— Так, буде тільки гірше, – зітхнула Женя, – Але що ж тепер? Доведеться терпіти, іншого виходу все одно немає.

Вона посиділа ще трохи, а потім почала збиратися додому: о шостій годині потрібно було відпустити доглядальницю.

А наступного дня Діані зателефонував чоловік Жені, Вадим, повідомив, що дружина потрапила в лікарню з серцевим нападом.

— Боже, як же так, адже ми тільки вчора бачилися, вона виглядала здоровою. Так, втомленою, не виспаною, але здоровою.

— Та я й сам не зрозумів, якщо чесно. Забрали прямо з автобуса, дорогою додому стало погано, – сумно відповів чоловік.

Женя провела в лікарні майже три тижні, весь цей час за її матір’ю наглядала доглядальниця, а вночі – чоловік і дочка.

Після виписки лікарі заборонили жінці фізичні навантаження, а також настійно рекомендували виключити стрес, вести спокійний розмірений спосіб життя, правильно харчуватися і повноцінно відпочивати.

З Діаною вони побачилися через тиждень після виписки, та приїхала провідати подругу.

— Ну як ти? – обіймаючи Женю, запитала вона.

— Та вже краще, – відповіла жінка, – Відновлююся потихеньку. Прогнози хороші, якщо дотримуватися всіх рекомендацій, то все буде добре, проживу довге щасливе життя.

— А мама? Із нею як бути?

Женя відвела очі, але потім гордо підняла голову:

— Ми вирішили помістити маму в спеціальний заклад для таких хворих, – з викликом дивлячись на Діану, сказала вона, – Я не в змозі зараз забезпечити їй повноцінний догляд, Вадим – тим більше. Там їй буде краще.

Діана не одразу знайшлася що відповісти, просто стояла й мовчки дивилася на подругу.

— Засуджуєш мене, так? – розцінивши її мовчання по-своєму, запитала Женя, – Думаєш, напевно, ось гадина, матір у будинок для літніх людей здала?

— Ні, Жень, не засуджую, правда, – м’яко відповіла Діана, – Ба більше, мені здається, що це найкращий вихід у ситуації, що склалася. Софії Романівні вже не допомогти, а доглядаючи за нею, доглядаючи її, ти ризикуєш підірвати своє здоров’я остаточно. І Вадима я теж розумію.

— Правда? – з надією дивлячись на подругу, запитала Женя, – Мені так соромно, Діано. Я так гладко почуваюся тепер, ніби я передала її, розумієш?

— Але ж у тебе просто немає іншого виходу зараз.

— Не знаю. Вихід завжди є. Але там хороший спеціалізований центр, приватний. Там чудовий догляд, усі умови. У нас із Вадимом були деякі накопичення, і ось ми вирішили, що витратимо їх на маму… У погані умови я б у житті її не віддала!

— Жень, чому ти виправдовуєшся переді мною? – тихо присівши поруч із нею, запитала Діана, – Я не маю права тебе засуджувати, та й ніхто не має. От побували б вони спочатку в твоїй шкурі, а вже потім і робили висновки.

— Я не перед тобою, я перед собою намагаюся виправдатися, – зітхнула Женя, – Ось тільки не виходить поки що. Я знаю, що вчинила правильно, але не можу заспокоїти свою совість.

Софія Романівна провела в спеціалізованому пансіонаті для літніх людей із деменцією ще майже три роки. Женя з чоловіком і дочкою регулярно відвідували її, але вона їх не впізнавала. Літня жінка давно вже жила у своєму власному світі, куди не було доступу оточуючим.

Пішла вона тихо, уві сні. Женя організувала пишний похорон, намагаючись, мабуть, хоч у такий спосіб спокутувати провину, яку відчувала перед матір’ю. Тільки це не допомогло.

Женя так і живе з цим тягарем на душі, все не може пробачити собі, що змушена була здати її в будинок для літніх людей, що не змогла сама забезпечити догляд, що в останні її години поруч були сторонні, чужі люди.

І хоча ніхто з близьких їй людей не засудив її за це, головним суддею для себе стала вона сама, адже пробачити себе нам часом буває набагато складніше, ніж інших.

КІНЕЦЬ.