Нещодавно зі мною сталася неприємна ситуація, навіть не ситуація, а справжній інцидент. Я досі в легкому шоці й не знаю, як правильно вчинити.

Мені 26 років, і пів року тому я вийшла заміж. Не буду перевантажувати вас розповіддю про те, яке було весілля (хоча воно було досить миле, без зайвої розкоші), як я раділа, і яка гарна була моя сукня в той день (а це чиста правда).

І до весілля, і після у нас із родичами чоловіка не виникало жодних проблем.

Ми познайомилися з його батьками півтора року тому. Вони дуже приємні люди, які відразу викликали в мене симпатію. Живуть за містом, на пенсії, тримають невелике господарство. Вони допомогли синові купити квартиру в місті: спершу для навчання, а потім він знайшов гарну роботу, і все закрутилося.

Перед весіллям я переїхала до чоловіка, і наше життя складалося дуже добре. Ми час від часу гостювали то у моїх батьків, то у його. Саме весілля минуло без жодних інцидентів: офіційна церемонія та скромне, але тепле святкування.

Я завжди називала свекра і свекруху на ім’я та по батькові. Так мене вчили змалку, інакше я просто не можу. До весілля це нікого не бентежило. Але під час святкування свекруха, трохи напідпитку, підійшла до мене й сказала:

– Алінко, ну чому ти так офіційно мене називаєш? Тепер ти моя донька, називай мене мамою, а я тебе називатиму донечкою!

На той момент я не надала цьому великого значення. У мене було багато думок, і я просто автоматично погодилася. Ну що ж, ми тепер родина. Але для мене мама – це щось дуже особисте. Як я можу так називати іншу людину, навіть якщо до неї ставлюся добре?

Після весілля ми не бачилися з його батьками деякий час. Та коли почався ремонт у квартирі, чоловік запропонував переїхати до його мами на кілька днів, щоб не заважати робітникам. У їхньому будинку місця вдосталь, і я погодилася.

Свекруха зустріла нас привітно, накрила стіл. І тут вона звертається до мене:

– Донечко, як твої справи? Чи довго нам ще чекати на онука?

Я спокійно відповіла, що ми поки думаємо про це, і назвала її на ім’я та по батькові. Після цього запанувала тиша, а потім вона почала довгу промову:

– Якщо ти вже дружина мого сина, то автоматично стаєш моєю дочкою, а я – твоєю мамою!

Я лише посміхнулася і не стала сперечатися.

Через кілька днів я вирішила замовити піцу. Кур’єр мав приїхати через півтори години, тому я пішла в душ і зайнялася роботою. Коли згадала про замовлення, минуло вже кілька годин, але піца так і не приїхала.

Свекруха сказала, що кур’єр був, але вона його прогнала, бо «тут живуть лише її син і діти». А я, якщо не вважаю її своєю мамою, можу їсти те, що є, або йти до ресторану.

Це мене шокувало. Чоловікові я розповіла про цей випадок лише після того, як ми повернулися до своєї квартири. Він був приголомшений і не знав, як на це реагувати.

Скоро у свекрухи день народження, і нам доведеться йти в гості. Я не шкодую грошей на подарунок, але мене дуже дратує ця ситуація. Як ви думаєте, варто залишити все як є чи висловити свою думку?

Для мене мама – це одна-єдина людина, а свекруха, як би там не було, залишається свекрухою. А як ви звертаєтеся до своєї свекрухи?

КІНЕЦЬ.