Олена Петрівна вирішила нарешті кинути роботу і піти на заслужений відпочинок.

— Правильно, мамо, – говорила їй донька Світлана, – ти все говорила, що ось тільки б допрацювати до пенсії, а сама і до пенсії допрацювала, і понад уже п’ять років. І це на шкідливому виробництві! Досить уже заробляти… Пожалій себе.

Олена Петрівна розплакалася. Але не від слів доньки і жалості до себе, а від того, що в селі вже не залишилося нікого в їхній родовій хаті. Мати нещодавно пішла з життя. Це немов протверезило Олену.

— Так, ось думала, ну, ще рочок, ну ще трохи, а потім і поїду до матусі в наш дім, – говорила вона, – та ось тільки не встигла я… Пробач мене, мамо.

— Ну, це доля. Ти все про нашого Вітьку дбаєш, я ж знаю. А він мужик уже дорослий, сам нехай тепер працює, – ласкаво сказала матері Світлана.

— Для мене він назавжди улюблений онук, – похитала головою Олена Петрівна, – ви возитеся з Анютою. Вона молодшенька, мені мало дісталося з нею сидіти. А Вітя – мій улюбленець, вже так вийшло. І я завжди хотіла накопичити саме йому на житло. Він вже закінчив навчання, напевно скоро знайде собі пару. І треба буде з сім’єю десь жити!

— Ох, мамо. Ось ти завжди така. Береш на себе вирішення всіх наших проблем. Ти за своє здоров’я потурбувалася б. Давай, поїзди по курортах, по санаторіях. Скільки років на хімзаводі. Подумай про себе! – усміхнулася донька.

— Час такий, що я буду тоді спокійна, коли Вітя своє житло матиме. От і думаю: може батьківський будиночок наш сільський продати? Хоча він мені завжди був як віддушина… Шкода… – засумувала Олена Петрівна.

— Ось і поїдь у віддушину. А Вітя поки нагляне за твоєю квартирою, буде твої квіти поливати і в село викликай його допомагати, як завжди, на грядки, – радила Світлана.

— Які йому зараз грядки? – засміялася Олена Петрівна, – ти себе в його роки згадай – одні гуляння на умі. Ну, в такому разі він моїй квартирі буде тільки радий. Як то кажуть – “вільна хата”. Так чи що?

Незабаром Олена була вже в селі. Вона то з посмішкою, то зі сльозами перебирала речі батьків, випрала підстилки, сушачи їх на штахетнику, помила весь посуд і зробила генеральне прибирання, бо збиралася весь сезон жити в селі.

— Ну, що, бабусю, як справи? – обійняв Олену Вітя, коли приїхав провідати її.

— Усе добре, от тільки рук не вистачає. Очима б усе зробила, а часу і сил як завжди замало. Допоможеш?

— Звичайно, а навіщо я тут? – засміявся онук, – от тільки ти не наймитувати сюди приїхала, а все-таки відпочивати – не забувай.

— Так воно і є. Однак, щоб жити пристойно і в комфортних умовах, хочеться мені зручності для себе створити елементарні. Не той час, щоб до вітру на подвір’я ходити по нужді, як це раніше у всіх було. А зараз і газ є, і опалення всі зробили газове, от і я хочу частину накопичених грошей витратити на ремонт, – ділилася Олена Петрівна з онуком.

— А мені мати казала, що ти маєш намір будинок продавати. Так чи ні? – запитав Віктор.

— Тим паче, якщо треба буде продати, то він у ціні тільки вищим буде. А так, звісно, не варто надто витрачатися, адже в мене квартира в місті, – кивнула Олена Петрівна, – я ж будинок хотіла продати заради тебе, щоб тобі в місті хоч якесь житло купити.

— За це спасибі, звісно, от тільки чи не шкода тобі наш будинок продавати? – Віктор окинув поглядом кімнату, – адже я тут усі канікули з тобою і бабою Зіною проводив. Ех, дитинство золоте…

— Не можна всидіти на двох стільцях одночасно. А дому потрібен постійний догляд і нагляд. Він як жива істота – захиріє без господаря… – зітхнувши, відповіла Олена Петрівна.

Вона зайнялася встановленням котлу для опалення до будинку. На це пішло майже два місяці разом із монтажем опалення, купівлею обладнання та нової газової плити.

— Ох, як добре стало, – хвалилася Олена Петрівна доньці та зятю, а заодно хвалила Віктора за допомогу.

— Ну, бабусю, наважуйся на продаж хати, – одного разу сказав Віктор, – тут я обмовився одному приятелеві про те, що ти хочеш хату продати, то він цікавиться, тим паче вже з опаленням і водою.

У призначений час приїхав покупець. Молодий чоловік оглядав хату, по-хазяйськи зазираючи в підвал, на горище, і навіть у грубку.

— А молодці, що піч не зламали, – похвалив він Олену Петрівну, – а то б був не сільський будинок, а практично міська квартира. Без родзинки.

Олена Петрівна сказала:

— У цій печі зберігається наш сімейний дух. І їжа там найздоровіша і найсмачніша. Нічого немає кращого…

Покупець якось дивно глянув на господиню і запитав:

— А ви точно бажаєте будинок продати?

— Бажаю, але трохи згодом, напевно. Поки що духу не вистачає. Аж надто прив’язані ми до нього. Одне слово – батьківщина… – щиро відповіла жінка.

— Ну, думайте. Якщо що – телефонуйте мені першому, – чоловік потиснув їй руку і поїхав.

— Ну, що там покупець мій? – зателефонував увечері онук.

— Та поки що придивляється. Велів пізніше зателефонувати, коли я буду категорично і терміново матиму намір продати будинок. А поки що треба б косметичний ремонт зробити. Без нових шпалер будинок наш виглядає неохайно. І фіранки зміню. А то старі вже не модні, і так буде набагато ефектніше, і ціна будинку вища, – розповіла про своє рішення Олена Петрівна.

— Це правильно, – підтримав її Вітя, – давай, кажи, що привезти тобі з будматеріалів і продуктів. Я на вихідні приїду, – пообіцяв Вітя.

Не встигли онук із бабусею поклеїти шпалери, як настали іменини Олени. Вона зібрала всіх сусідів до себе на чаювання. Прийшли і корінні жителі, і давні знайомі, ті, які приїжджали в село як дачники, тільки на літо.

Серед них була сім’я – бабуся, ровесниця Олени з онукою Оксаною, обидві міські.

Віктор кілька років не бачив Оксану. То вчився і їздив на практику від інституту одним літом, то в армії служив, а тепер, побачивши дівчину, був вражений її перетворенням із тростинки-підлітка на жіночну й чарівну красуню.

— Ого, ну, ти й покращала! – не втерпів він, висловивши своє захоплення в очі колишній подружці по дитячих іграх.

Оксана почервоніла і відповіла тим самим:

— І ти змужнів, немов чужий став. Тільки очі ті самі, пустотливі…

Оксана приїхала з бабусею відпочивати, спеціально взявши відпустку в червні. Віктор, який до цього приїжджав у село тільки на вихідні, став приїжджати тепер щодня ввечері після роботи.

— І не втомлюєшся ти мотатися після роботи щовечора сюди? – стримуючи посмішку, запитувала бабуся.

— А що тут мотатися? Година і вже тут, – благо мені батько свою машину віддав. Собі нову вирішив узяти. А все через тебе, щоб ти у нас покинутою не опинилася! І мені добре! – засміявся Вітя.

— Так ти й справді, допомагаєш мені з будинком. Такого ремонту ми давно не проводили. На всіх фронтах. І що б я без тебе робила? – бабуся поцілувала Віктора, а він, нашвидку повечерявши, поквапився до дівчини на побачення.

— До речі, мене тут один приїжджий дачник вмовляє будинок продати, – сказала Олена Петрівна, – для своїх батьків купити бажає. Як думаєш, чи варто зараз його приводити і показувати будинок?

— Зачекай, – зупинився на порозі Вітька, – почекати б. По-перше, ми ще й самі не пожили в такій красі й за всіх зручностей, і потім… У такій справі поспішати не варто. Нам самим що – на вулиці ночувати?

Він зник, збігши сходами ґанку. Точно так само, як колись тікала на побачення вона сама, Олена… Тільки багато років тому. Тепла хвиля спогадів накотила на серце Олени Петрівни, вона сіла біля рідного вікна, де раніше завжди чекала на неї мама, і почала дивитися на вулицю, на палісадник, де вже бутонилися її улюблені півонії.

— Ось тобі і вся розповідь, – прошепотіла вона, – і навіщо нам будинок продавати, коли тут і є благодать. І звучить як вірш… І кохання у Вітеньки саме тут знайшлося, треба ж!

А Віктор, і справді, закохався по вуха. Коли відпустка його Оксани добігла кінця, вони стали зустрічатися в місті, але часто приїжджали разом на машині в село на радість бабусям.

Коли Віктор зізнався бабусі, що вже зробив Оксані пропозицію, Олена Петрівна не змогла стримати сліз.

— Ах, ти, милий мій… Як же швидко летить життя. Тільки був маленьким, бігав тут босим, і ось уже одружитися надумав!

—- Ба, я ж тобі першою сказав. А завтра ми до наших батьків їдемо. Вони, звісно, здогадуються. Але оголосимо їм наше рішення, а там – у РАЦС, – шепотів Вітька.

— Так що з продажем будинку? – про всяк випадок запитала бабуся.

— Та ти що? Ні в якому разі, – відповів Вітька.

— Ось і я так думаю. І хочу тобі сказати, що нікуди я звідси не поїду тепер. Дзвонив мені нещодавно той перший наш покупець, цікавився щодо продажу хати, а я йому так і сказала, мовляв, вибачте, молодий чоловіче, така хата нам самим потрібна. Відремонтували, і стала вона красивіша чим колись, і зручніша. Як у казці. Хіба ми не заслужили? – сміючись, розповідала Олена Петрівна.

— Ти точно заслужила. Ти в нас найкласніша бабуся і майстер із ремонту будинків! – Віктор обійняв бабусю.

— Так от, не договорила я. Свою квартиру я тобі підписую як весільний подарунок. Господарюй, раз уже сім’янин. А до мене не забувайте дорогу. Тим паче, що тут як у раю, особливо влітку… – Олена Петрівна обійняла онука.

Після весілля, яке відбулося в міському кафе, Олена Петрівна повернулася до своєї хати. Молоді після медового місяця зайнялися ремонтом у квартирі, хоча там і було непогано, але Вітя вирішив навести свій порядок.

— Нехай буде у вас усе по-сучасному, правильно, онуку, – раділа бабуся, – досвід у ремонтах ти вже маєш, завдяки дому. А мені після покажете, що у вас нового. Я тільки рада за вас!

Особливо раділа Олена Петрівна, що, крім старих улюблених сусідок, у неї в селі з’явилася і рідня – бабуся Оксани.

— Хто б міг подумати, що ми поріднимося? – сміялися вони, збираючись на чай.

— А я ось що тобі скажу, Валю, – говорила Олена бабусі Оксани, – починай ти ремонт. І теж нікуди не поїдеш. Залишишся в оновленому будинку, на своїй землі, і правнуків разом няньчити тут будемо. На двох руках буде легше!

КІНЕЦЬ.