— Вони вважають нас багатими і напевно чекатимуть від нас дорогих подарунків. Пам’ятаєш, як твоя тітка Наталя нашим будинком захоплювалася? Ну, звісно, наш дім трохи кращий за їхню стару хату, але не котедж, вона видно багатих будинків не бачила! – говорила чоловікові Валя.

Одночасно Валентина різала до обіду салат, від емоцій ледь не поранилася і навіть скрикнула,

— Ой, ну знову! Та це я все через твою рідню нервую. Володя, ну не хочеться мені до них їхати за тридев’ять земель. Та ще у твоєї тітки Наталі рідні купа. Онуки, племінники, ну ми ж не можемо з порожніми руками до неї заявитися. А на іменини що їй дарувати? Я не знаю. І взагалі я не знаю, про що з нею говорити. Ну різні ми, вона на фермі працювала все життя, потім пошту і пенсію розвозила. А ми… Може, не поїдемо, а Володя?

— Образяться ж, потім засуджувати будуть, що зазналися. Та й узагалі, Валя, ну вона ж сестра материна, ну як не їхати? Хоча грошей зайвих на цю поїздку зараз точно немає.

— Слухай, а пам’ятаєш я хотіла на другому поверсі у вбудованих шафах ревізію провести? Ганна наша навезла там добра всякого. І адже хороші речі, викинути шкода, а їм не треба. Ось і везе все на дачу, ніби тут склад. Там навіть нові речі є з бирками, підемо подивимося?

Другим поверхом на дачі вони мало користувалися. Одна назва – другий поверх. Сходи круті, сходинки вузькі, того й дивися впадеш.

Мансарда під двосхилим дахом на дві кімнатки. І в кімнатках величезні шафи.

— Валя, дивись, а в нас тут плитка є запасна на дві конфорки, – Володя почав діставати все підряд, – А ось до речі хлібопічка, тобі її в позаминулому році подарували, нова зовсім, а нам не потрібна. Чим не подарунок?

— Передаровувати начебто погано? – засумнівалася Валентина.

—  Та облиш, ніхто ж не дізнається про це. А хлібопічка крута, ми нею захоплювалися, ти навіть захотіла сама хліб пекти, але видно не зберешся вже.

— Це точно, а напевно смачно свіжий хлібець, але готувати я не дуже люблю, погана в тебе дружина, – зізналася Валентина.

— Та досить, хіба ж в цьому справа? Ти в мене найкраща! І до речі, дивись, що я ще знайшов! Заодно й розберемо тут, давно збиралися, – пожвавився Володя.

— А що, мабуть, мені ця ідея з хлібопічкою подобається, – погодилася Валя.

І вони почали розбиратися далі. Деякі речі вони навіть і не пам’ятали. Наприклад Володі рік тому подарували годинник, а він йому не підійшов, ось і лежить.

— Ну годинник до речі дарувати взагалі погана прикмета, – зазначила Валя.

А ось цю сумочку шкіряну Валі на роботі подарували, коли на пенсію проводжали. Але їй вона не сподобалася, маленька дуже, та ще й червона, так і лежить у шовковому мішечку.

М’яких іграшок же і різних машинок просто хоч греблю гати, а онуки вже виросли і в них не грають.

Зрештою Валентина увійшла у смак і склала аж кілька пакетів із подарунками,

— Сподіваюся їм сподобається, все ж нове зовсім!

До призначеного часу вони трохи запізнилися. Грунтовку розвезло після дощу, ледве проїхали.

Але ось нарешті показався будиночок тітки Наталі. Будиночок зовсім старенький, але зате просто потопає у квітах.

Валя вийшла з машини, втомилася їхати, засиділася,

— А повітря то в них яке! Усе таки у нас дача занадто близько до міста, а тут красота!

Володя з дружиною до хати увійшли, а всі вже за столом зібралися. Гамірно, діти бавляться. Валентина як почала подарунки роздавати, гості аж притихли від такої щедрості. А тітка Наталка навіть мимоволі розплакалася, коли Володя вручив їй нову хлібопічку в коробці.

— Господи, Володюшко, це ж дорого як! А ми ж піч давно не топимо, газ у нас, уже й забула, коли й хліб пекла, і не мріяла навіть. Ось тепер спечу, дух хлібний по всій хаті піде, матір нашу згадаю, – розчулилася тітонька.

Потім тітка Наталя розгорнула ще один згорток – там лежав махровий банний халат, синій, із золотими завитками.

Тітка Наталя халат накинула, розправила плечі, – Ну й красуня. Ось який у мене племінник щедрий! У люди вибився, а не зазнався. Бачила б тебе мати, пишалася б тобою, Вовка!

Володя обійняв тітку, сам ледь не плаче, адже це тільки мати його Вовкою або Вовчиком кликала люблячи. Навіть серце защеміло, мати згадалася.

А він ще сумнівався, їхати чи ні в село! Тут дядько Іван, чоловік тітоньки, баян розгорнув, заграв та заспівав, а всі підхопили.

Та так душевно!

Володя подивився на свою Валентину й очам не повірив.

Валентина розрум’янилася, підспівує всім, усміхається, а очі які щасливі.

Потім жінки всі разом прибирали зі столу, чай готували, пироги на стіл несли, пастилу яблучну домашню.

Діти так набігалися, що їх довелося вкладати. І Валя теж допомагала, і так було радісно бачити, як маленький правнук тітки Наталки, засинаючи, обіймав подарованого нею хутряного котика.

Валя йому тихенько прошепотіла на вушко, – Хочеш я тобі наступного разу велосипедик привезу? Маленький, ну якраз для тебе?

— Хосю, ти добра, привези мені весіпедик, – сонно прошепотів малюк. А Валентина вже прикидала, що і кому вона в подарунок привезе, коли наступного разу сюди приїде. Ось та маленька сумочка червона зі стразами точно для Насті підійде, їй років десять, то в самий раз. Та й іншим щось знайдеться, та й шоколадки купити треба і фрукти…

Володі та Валі постелили на веранді. Вони так чудово насвяткувалися, натанцювалися та пісень наспівалися, що й самі заснули, як діти.

Уранці у віконці за короткими фіранками було видно всі всипані яблуками гілки старої яблуні.

Володя потягнувся, щасливо посміхаючись, – Валюшо, я як у своєму дитинстві побував!

Після сніданку вони їхали, але Валентині навіть було шкода розлучатися. Вони обійнялися з тіткою Наталкою, та ледь не заплакала, – Ось яка в нас рідня, приїжджай частіше, Валя, просто так приїжджай, не витрачайся так на подарунки.

Старші онуки підтягли до їхньої машини дві важкі сумки з сільськими гостинцями.

І Валентині навіть соромно стало, що вона себе вищою вважала і погано думала про рідню Володі.

Коли вони їхали назад, на душі у Валі було так світло, що вона навіть стала наспівувати пісню, яку дядько Іван так душевно співав.

Володя подивився на дружину,

— Валь, яка ж ти в мене… Найкраща на світі! От не особливо хотілося їхати, а поїхали і вийшло так чудово, аж на серці легко. А подарунки яка різниця купили, чи не купили, головне подарували те, що самим подобається. Не це головне, головне, що рідню не можна забувати і зраджувати своє минуле.

І з радістю в серці вони поїхали додому.

P.S. Через місяць Валя і Володя знову їхали до тітоньки Наталі, цього разу просто так провідати. У машині, звісно, лежали пакунки з гостинцями, смачні цукерки і маленький велосипедик.

Приїхали, до хати увійшли, а в хаті пахне свіжоспеченим хлібцем!

— Ну, здрастуй, мала батьківщина, ось ми і повернулися! – сказав Володя, і обійняв дружину…

КІНЕЦЬ.