– Ой, Валентино Іванівно, скоро вже внуки підуть, буду бавити. Ну яка робота?, – каже мені невістка, коли я вкотре питаю Орисю, коли вона нарешті піде на роботу.

Я її не розумію, чесне слово. Їй вже майже сорок п’ять, а вона ще ні одного дня в своєму житті не пропрацювала.

Свати мої працьовиті люди, до того ж, живуть в селі. А невістка така, щоб лежала на дивані і її не чіпайте.

Спершу Орися займалася вихованням дитини. Так займалася, що Дмитро вже одинадцятий клас цього року закінчив, а Орися про роботу й не згадує.

Орися каже, що від неї добре те, що вона раз в тиждень в село поїде і їй мама з татом сумки до міста спакують.

– А ти про пенсію взагалі думаєш? З якими ти її очима зустрінеш?

Та моя Орися лише усміхається.

Мій син працює на будові і працює важко, щоб сім’ю прокормити. Якби я їм квартиру своїх батьків не подарувала, то були б вони бідні.

А недавно я знов тему роботи підняла, а Орися мені каже: “Та скоро вже Дмитрик мені невістку приведе і онуків подарує, буде їм готова нянька.

Сама Орися вивчилася на повара, але такий вона спеціаліст, шо толком борщу зварити не вміє і тіста на пиріжки не замісить.

Син не раз до мене забігає на обід, бо хоче хоч іноді смачної їжі.

– І для чого ти її стільки років в хаті тримаєш?

– Люблю я її, мам, люблю.

Ну є що там любити, я вам кажу.

Але і свати дивні, могли б також говорити щось про роботу. Я не кажу, щоб вона поваром йшла в ресторан, можна ж і посудомийкою влаштуватись, чи щось інше.

Мені здається, що Орися просто не уявляє, як між людьми поводитися. Мій Андрій трохи ревний, ось і тримає свою Орисю, як за склом.

Я вже на пенсії, але ще працюю консьєржкою. Вже пару гривень до пенсії та й маю.

Ну не уявляю я, як то на кожні шкарпетки і туш в чоловіка просити.

У вас були схожі випадки? Чим можна пояснити таку ситуацію Орисі?

Джерело