— Гарний у тебе мужик, Віра, — хитро жмурячись, — говорила Аня, проходячи повз клумби родини Михаленко. Віра якраз видирала траву. Жовтневе сонце заливало яскравим світлом все навкруги, залишаючи переливи на новенькому даху.

— Бач ти, дах який зробив Василь твій.
— Та годі тобі іди вже, досить язиком брязкати, — невдоволено відповіла Віра.

— А чого не так? Я ж хвалю.
— Та все не так! Тільки й бачите: паркан новий, дах новий, не мужик, а скарб…

— Ха-ха-ха, — залилася сміхом сорокарічна Аня, — Якщо не подобається, то ти дай іншим пожити.

Віра почервоніла, підняла над головою сапку й погрозила Ані:

— Ось зараз як вийду, як пожену тебе, знатимеш, як ходити та базікати.

Аня попленталася додому. Був час, коли Віра й Аня чекали, поки відслужить, одного хлопця. І хлопцем цей був Василь. Тільки Аня любила подражнити Василя: то з ним, то не з ним.

А Віра мовчазно чекала. Чекала, коли на танцях запросить, коли додому захоче провести. І коли в армію прийшов час іти, проводжали його дві дівчини: Віра й Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Василь може й сам думав, нехай чекають, а там якось все складеться.

І склалося все аж до весілля. Відслужив Василь, а вдома чекає його Віра, — побачила, на шиї повисла, плаче від радості.

А от Аня не зустрічала, — наречений у неї вже був. Василь з Вірою восени одружився, а через рік Аня з чоловіком розлучилася.

У родині Михаленків на той час уже й син з’явився і хоч би як Аня не дивилася у Василя бік, з’явився чи то й справді не помічав, чи то робив вигляд, що не помічає.

Але всі двадцять років Віра кохала чоловіка і не могла заспокоїтися, сумнівами мучилася, а раптом Василь за Анькою досі придивляється. І приводу начебто не було, а щось мучило її всередині.

А тут днями знайшла, — важко повірити в таке, — заначку. Ніколи гроші по кутках не ховав (уже Віра то все знайде, все перевірить, — нічого такого за чоловіком не помічалося). І раптом заначка, та ще й новенькими купюрами. Навіщо?

Віра сіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин десять, розмірковуючи, навіщо це чоловікові знадобилося гроші від неї приховувати.

Риболовлю чоловік любить, то на те гроші вона не шкодувала, — вже в цьому ніколи не відмовляла, ну хіба що років десять тому скандал влаштувала через вудку дорогущу. Ну, так якщо ця вудка як дорога побутова техніка коштує, — як тут не обуритися. А так завжди мирно було.

І ось тепер заначка, — навіщо і для чого. А може для когось? Віра уявила хихикаючу, грудасту Аньку, яка приймає гроші від її чоловіка.

«Ох, відправити б на місяць цю Аньку, — зітхала Віра, — точно легше б жилося».

Вона вже думала про те, як розмову почати про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду. Причин серйозних ховати заначку вона не бачила, — дітям завжди все разом купували, радячись, день народження у Віри вже минув, — тож незрозуміло, навіщо відкладає.

Віра, гуркочучи порожніми відрами, пішла в город копати картоплю. — І де його носить, — бурчала вона, — підкопувати хто буде?

Василь з’явився хвилин за п’ять, поглядаючи в бік дружини і посміхаючись у вуса. Усмішку цю Віра знала: якщо так усміхається, значить, щось на думці, щось задумав.

— Ну, де тебе чорти носять? — крикнула вона. — Підкопуй, давай.
— Айда в хату, покажу чогось, — посміхнувся Василь, встромивши в землю лопату.

— Робити тобі що, нічого? Чого це я піду, щойно в город вийшли, погода гарна, — копай.
— Ну так підеш чи ні?

— Чого я там забула?
— Ну як знаєш! — Василь розвернувся і, розмахуючи руками, пішов з городу.

— Зовсім збожеволів, — подумала дружина.

А за хвилину ахнула: Васька йшов до городу в гумових чоботях, у робочому одязі і з величезним букетом квітів, яких у селі вдень із вогнем не знайдеш, — з району віз. Були в цьому букеті різні квіти, незвичні для сільських палісадників.

— Ну, дружино, з річницею весілля тебе! — сказав Василь, дивлячись на Віру, яка плескала очима. — Забула чи що? Ми ж двадцять років тому одружилися.

— Забула, точно забула, — розгублено сказала Віра, — ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав.

Удома Василь дістав гроші, — ті самі купюри і подав дружині: — Не знаю, чого тобі купити, незвичний я подарунки самостійно вибирати, тож сама чогось вибери.

Серце у Віри готове було вискочити з грудей, — і незвично, і дивно, і раптом… стало підозріло.

— А чого це ти раптом розщедрився? — підозріло запитала вона. — Може наробив чого десь, а тепер сліди заначкою замітаєш?

— Тьху-ти, дурненька ти моя! — Не витримав Василь. — Усе зіпсувала! Які сліди, чого ти мелеш?
— Ага! Анька досі на тебе задивляється… — Віра кинула квіти на стіл і заплакала.

— Ех, Віро, я свій вибір ще двадцять років тому зробив, а може й раніше, коли ти мені в армію щотижня писала. Кохаю я тебе. І завжди кохав. І анітрохи не пошкодував, що з тобою одружився. А подарунок до річниці зробити, це мене кум підбив, от і вирішив я на міський манер привітати нас.

Наступного дня накрапав дощ, тільки Віру це анітрохи не збентежило. Муркочучи собі під ніс якусь мелодію, вона вийшла в палісадник зібрати траву. Аня йшла з магазину, закутавшись у дощовик. Побачивши Віру, згорнула зі стежки і попрямувала до неї.

— Ти прям вся світишся. Мільйон чи що, виграла?
— Виграла. Щастя своє виграла, — усміхаючись відповіла Віра, згадуючи минулу ніч.

Анька подивилася на колишню суперницю, пом’ялася, говорити чи ні, але не втрималася і похвалилася:

— А я, ти знаєш, заміж виходжу. І переїжджаю скоро в райцентр, до чоловіка.

Віра впустила відро з травою. Ще вчора вона мріяла, щоб Анька зникла з очей геть, а зараз стояла й думала про те, що нічого поганого Аня їй не зробила, а просто жила своїм життям, шукала своє щастя. І захотілося Вірі порадіти разом.

— А ми вчора з Василем річницю весілля відзначили, — поділилася Віра, — двадцять років як разом.

— Це добре, що він з тобою тоді одружився, — зізналася Аня, — а то я ж туди сюди носилася, поки молода була, і тільки тепер свого коханого дочекалася.

— А знаєш, я тобі чого бажаю, — з радістю сказала Віра, — щоб ось так само, як ми з Василем, років за двадцять, ви свою річницю весілля відсвяткували, а потім і тридцять, і п’ятдесят років, — щастя ж, — воно в будь-які роки життя прикрашає.

КІНЕЦЬ.