– А як ти хотіла, Віро? Щоб я десять років жив без жіночої ласки? Я впевнений, ти в тій Італії також була не свята, – сказав мені Михайло на порозі нашого будинку.

А за ним впевнено і гордо, в моїй клітчастій сукенці, стояла та, хто влізла у мою сім’ю без спросу, поки я заробляла важким трудом на нову покрівлю, бруківку і ковану браму. Не даремно люди шепотілися про нове кохання Михайла. Це я просто вперто відкидала цю реальність.

Все своє свідоме життя я працювала в Італії, намагаючись забезпечити краще майбутнє для своєї родини. Я була вдома лише кілька тижнів на рік, а решту часу проводила в чужій країні, виконуючи важку фізичну роботу. Сеньйора, в якої я працювала, не була “ангелом”.

Вона була вимогливою, і часто ставила переді мною неможливі завдання. Я кожного дня витрачала сили, намагаючись задовольнити її капризи, тому гроші зароблялися тяжко.

Я працювала впродовж багатьох годин, а потім ще довго згадувала про ці дні, коли поверталася в маленьку кімнату, де жила.

Самотність стала моїм вірним супутником. Я скучала за домом, за дітьми, за простими радощами – спільними вечорами з Михайлом, прогулянками вечірнім селом.

Коли я отримувала вісточку з дому, серце стискалося від ностальгії. Діти росли, мали свої життя, і я відчувала, що стаю все далі від них. Часом здавалося, що я працюю не лише для себе, а щоб підтримувати їхній комфорт, який став мені недоступний.

Одного дня, втомлена від постійної рутини, я вирішила без попередження повернутися в Україну. Сподівалася, що зустріну дітей, обійму їх, і ми відновимо наші зв’язки.

Але, коли я зайшла у наш дім, який будувався за мої гроші, мене чекало неймовірне відкриття – в ньому була інша жінка. Я стояла на порозі, не знаючи, що думати, як реагувати. Усі мої мрії про повернення, про те, як ми знову станемо сім’єю, розсипалися в прах.

Будинок цей Михайла. В нього я вкладала всі зароблені гроші. А ви спитаєте, що діти? Їм було добре, що мама на заробітках. Їм не вигідно було мені розказувати правду.

Діти будували своє життя, я стала зайвою в їхньому світі. Я відчувала себе зрадженою, але водночас розуміла, що сама вибрала цей шлях – шлях заробітчанки, шлях, де я поклала все своє життя заради грошей.

Тепер я залишилася сама, без підтримки, без плану, без уявлення про те, що робити далі.

Куди йти? Чи варто намагатися відновити стосунки з дітьми? Чи можу я повернути собі своє місце в цій новій реальності?

Як жити далі, коли всі мої зусилля, здається, були марними? Я запитую вас: як мені вчинити? Чи є надія на новий початок, чи вже занадто пізно? Ваші поради можуть стати для мене справжнім світлом у цій темряві.

Джерело