— Так, об одинадцятій у мене манікюр, щоб час не витрачати, а ти поки заскочи в магазин, купи сонцезахисний крем. Тільки обов’язково фактор 50+. У нас з Вікою світла шкіра, я не хочу, щоб пів відпустки ми заліковували опіки в номері. Так, і крем після засмаги не забудь. – Диктувала Марина, але Борис не чув, занурившись у свої думки.

— Мамо, тату, а інтернет буде, ви мені так і не сказали? Якщо не буде, я нікуди не поїду. І взагалі, мені з Іваненками вашими нудно, і Павлик їхній шкідник такий. Знову змусите мене з ним водитися. Одинадцятирічна Віка на кілька секунд відвела очі від телефона.

— Буде чи не буде, розберемося на місці. Не поїде вона, ще що придумаєш! – суворо відсмикнула доньку Марина. – Павлик уже підріс, йому цього року до школи, знайдете спільні розваги. – Віка у відповідь тільки надула губи й закотила очі.

— Я не поїду, – раптом неголосно, але твердо сказав Борис.

— Що? – Марина завмерла посеред кімнати і здивовано подивилася на чоловіка.

— Я не поїду. Ви без мене. З Іваненками нудно не буде, – повторив Борис і втомлено подивився на дружину.

Сьогодні йому знову наснилася мати. Вона стоїть у палісаднику біля куща з багряними ароматними вишнями під вікном їхнього невеликого сільського будинку. Ситцева сукня в синю квітку підв’язана фартухом, посивіле завчасно волосся акуратно прибране під білу хустку. Вона мовчки дивиться на сина очима, сповненими тепла, ніжності та надії. «Докорів і тільки докорів. Ось чого я гідний.

А не цього погляду» – прокинувшись, подумав Борис.

Матері не стало три роки тому, тоді він і був востаннє в будинку дитинства, тоді й бачив востаннє батька. Так, двонили один одному вони часто, а ось приїхати все якось не виходило, то одне, то інше. Та хоча що, одне-друге, Борис і сам розумів, що все це можна було посунути. Кинути і приїхати. Три місяці тому, коли Марина заговорила про майбутню відпустку, Борис знову заїкнувся про те, що давно не був у батька.

— Борю, я що гарую весь рік для того, щоб потім їхати в село, коровам хвости крутити? Я нормально відпочивати хочу. На морі, за кордоном, а не в глухій дірі, – закотила очі Марина.
— Маринко, ну справа то не тільки в цьому. Адже батько… – ще раз спробував Борис.
— Ну що батько? Батько твій ще міцний чоловік, на здоров’я не скаржиться, догляд за ним не потрібен. І взагалі, він сам не захотів переїжджати до нас ближче. – Міркувала Марина, але помітивши, як задумався і засмутився чоловік, додала. – Давай зараз нормально відпочинемо, а в наступну відпустку, з’їздимо, відвідаємо Миколу Степановича.

Ось так вони і зібралися у відпустку на море, разом з Іваненками – друзями сім’ї. Знову все вийшло по Марининому. Борис любив свою дружину і намагався потурати їй у всьому. І вже, що там казати, її аргумент, що вона «гарує» був не надто обґрунтованим. Працювала Марина на півставки, так, дім, побут, затишок, виховання доньки були переважно на ній, але й тут Борис намагався допомагати. Але що ближче наближалася відпустка, то частіше Борис думав про батька, згадував матір.

У вісімнадцять він поїхав з дому вступати до інституту, зараз йому було сорок сім, і за ці роки можна було по пальцях перерахувати його візити до батьків. Борис ріс тямущим і допитливим, місцеву школу він закінчив з відзнакою, легко вступив до інституту, на інженера-будівельника.

Потім перспективного молодого фахівця залучили до проектування і будівництва шахт і рудників для видобутку корисних копалин. Борис кочував з одного куточка країни в інший. Нескінченні роз’їзди, тривалі відрядження, робочі гуртожитки, що стали вже звичними.

Спочатку таке життя йому навіть подобалося, зміна обстановки й улюблена робота захоплювали. У батьків бував рідко, а потім і зовсім через роботу осів майже за тисячу кілометрів від них. Але щоразу, коли вдавалося вирватися і приїхати хоч на тиждень у рідне село, Борис розумів, що саме тут відпочиває душею.

Йому здавалося, що де б він не опинився після, він завжди може заплющити очі й відчути смак маминих вареників із вишнею, терпкий запах батькової самокрутки, який тоне у вологому світанковому повітрі, доки вони з вудками чекають на ранковий кльов. Маленька пасіка батька також була цікавим захопленням в селі.

І почути дзюрчання річки, і як вітер гуляє серед дерев та духмяних трав лісу й лугу за їхніми спинами.

Зустрічаючи і проводжаючи, мати завжди боязко обіймала сина, що подорослішав, незмінно змахуючи краєчками фартуха сльози, що накочувалися, батько міцно тиснув руку, плескав по плечу. А потім, слухаючи розповіді сина, мати дивилася на нього із захопленням, а батько з гордістю.

Особисте життя Бориса теж довго не складалося через постійні роз’їзди. Коли він зустрів Марину, на горизонті маячив тридцяти п’ятирічний ювілей, тож, відчувши, що Марина виявляє до нього симпатію, довго не думав – покликав заміж. Марина була молодша на сім років, жвава, яскрава, Борис навіть сумнівався, що отримає позитивну відповідь. Але Марина легко погодилася. Борис не хотів пишного весілля.

Батька у Марини ніколи не було, мама дочкою особливо не цікавилася ніколи, намагаючись знайти своє жіноче щастя. Коли Марині виповнилося вісімнадцять, мати вирішила, що донька тепер цілком доросла й самостійна, і переїхала в інше місто до чоловіка, з яким познайомилася за листуванням. Марина знала, що там у неї зʼявився брат, але підтримувати стосунки ні з ним, ні з матір’ю, ні, тим більше, з її новим чоловіком не хотіла, та й мати не прагнула налагоджувати мости.

Тому Борис хотів просто розписатися і з’їздити до своїх у село, познайомити, та й просто відпочити. Але Марина наполягла на пишному веселому весіллі:
— Я сподіваюся, що заміж виходжу перший і останній раз, тому хочу, щоб весілля запам’яталося назавжди, – сміючись пояснювала вона. Борис погодився.

Батьки Бориса на весілля приїхали, добираючись потягом майже десять годин. Але на самому торжестві скромно намагалися триматися осторонь. Незвично їм було, та й не хотіли соромити сина перед міськими друзями і колегами. У метушні Борис тоді навіть не помітив цього. А через два дні батьки, побажавши щастя і запрошуючи в гості, поїхали назад.

Наступного разу вони побачилися, коли Віці вже було п’ять. Борис, нарешті, умовив Марину провести відпустку в селі. Марина з батьками чоловіка трималася привітно, чемно, але рахувала дні до повернення додому. Дружиною і мамою вона була хорошою, приводів пожаліти у Бориса не було.

Мабуть, пам’ятаючи своє дитинство, Марина не хотіла, щоб воно було таким у її доньки, іноді Борису здавалося, що дружина, навіть надмірно балує доньку. Можна сказати, що своїх батьків у Марини не було, як можна було їй дорікнути, що в неї немає прихильності до чужих.

Та й сільське життя було не для неї. Борис це все розумів. Зате Віці в селі дуже сподобалося. Перед школою вона провела з бабусею і дідом майже все літо. Ось тоді ще двічі Борис побачився з батьками, коли привозив і забирав дочку. Сільський простір, веселі ігри з іншими дітьми, походи з дідом на річку і до лісу, бабусин город, який Віка допомагала поливати, ягоди, які смачніші, звісно ж, із куща, надовго запам’яталися дівчинці.

А ось наступні вимушені канікули Віки в селі були зовсім не радісними, як і сам привід незапланованої відпустки.
— Тату, ти, може, до нас ближче переберешся? – на третій день після похорону матері завів розмову Борис.
— Ні. Усе життя ми душа в душу прожили, як це тепер вона тут, а я там. Ні, синку. Ви краще приїжджайте частіше. – Важко зітхнувши, відповів Микола Степанович.

Але частіше не вийшло… За це й картав себе Борис. Тому й вирішив, що поїде не на берег моря, а до батька.
— Борю, я не розумію. Адже ми все обговорили. – Марина не вірила своїм вухам.
— Вибач, Маринко. Я так вирішив. Не можу я чекати наступної відпустки. Та й не факт, що він цієї наступної відпустки дочекається. – Так само неголосно, але твердо відповів Борис.

— Я теж до дідуся хочу. – Раптом втрутилася в розмову Віка. – Краще вже з ним, ніж із Павликом та його батьками. На риболовлю сходимо, правда, тату? – Мрійливо сказала Віка і навіть відклала телефон.
— Так. Я дивлюся, тут ціла змова назріває! – Марина розсердилася не на жарт.

Манікюр і сонцезахисний крем були забуті. Перепалка розтягнулася майже на весь день, але Борис залишився непохитним, утім, як і Марина. Вранці Борис віз Марину на вокзал, де вже чекали друзі.
— Ти точно не хочеш зі мною? – втретє суворо запитувала Марина доньку.
— Ні. – Безтурботно відповідала Віка. Марина зітхала й косилася на чоловіка, але Борис думками був уже далеко, там, де під вікном росла вишня.

Через два дні Борис і Віка крокували ґрунтовою дорогою в бік села. Автобус висаджував пасажирів на повороті. На цій зупинці вийшли тільки вони. Навіть повітря для Бориса було тут іншим. З лугу віяло різнотрав’ям, і подумки Борис не йшов зараз квапливим кроком, а біг легко і швидко, закинувши голову, як у дитинстві. Ось і знайомий дах, паркан, а за парканом батько, переводить дух, спершись на мотику. Борис не попередив, що приїде.

— Дідусь, привіт! – весело махає Віка. На обличчі Миколи Степановича здивування, здивування і тільки потім радість.

Увечері цього ж дня батько і син сидять на сходинках ґанку.

— Як, все-таки, добре вдома. – Видихає Борис.

— Дякую, що приїхали. – Голос Миколи Степановича видає хвилювання, яке все ще не вщухло.
Три тижні пролетіли швидко. Віка, яка в перший день ще скаржилася на поганий інтернет, за ці дні забула про телефон геть.

— Обіцяй, що приїдеш ще. – З паркану на Віку усміхнено дивиться її новий друг – капловухий і чубатий Юрко.
— Приїду. Правда, тату? – Віка трохи соромиться цього моменту прощання і шукає підтримку в батька.
—- Правда. – Киває у відповідь Борис, дивлячись на свого.
— Ну хоч до зупинки проводжу. – Наполягає Микола Степанович, Борис погоджується.

Дорогою неквапливо йдуть троє, кожен із них сподівається, що зовсім скоро вони так само йтимуть, тільки тепер уже у зворотний бік.

— Ти точно не сердишся? – З поверненням додому запитує Борис. Марина повернулася зі своєї відпустки тиждень тому. Звісно, вони вже не раз телефонували один одному і з чоловіком, і з донькою. Марина чула, з яким захопленням Віка розповідала про свої пригоди, і нотки спокою та вдячності в голосі Бориса.

— Точно. І, можливо, наступного разу, навіть поїду з вами. – Усміхається Марина.

КІНЕЦЬ.