— Я дуже хочу їх вигнати, Роза, — тихо говорив Вадим, — якби ти знала, як я цього хочу. І це не просто моє сильне бажання, Роза. Це мрія. Мрія всього життя.

– У тебе гарна мрія, – шепотіла Роза. — А чоловік, який здатний мріяти красиво, доб’ється всього, чого забажає.

— Я знаю, Роза, — задумливо відповів Вадим. — У мене всі гарні мрії.

— Все, але ця мрія! Ця найкрасивіша. Що може бути прекраснішим?

— Але ж ти знаєш, Роза, що я поціновувач витонченого.

– Я знаю.

– Я естет, Роза. І мене таким не виховали, ні. Я так народився.

– Я знаю, знаю.

— І тому у всіх мріях я так чи інакше, але на перше місце завжди ставлю творчість.

– Ти до всього підходиш креативно.

– У цьому я весь.

— За це я тебе люблю.

— Тому я й хочу вигнати дружину та дочку з дому не так, як це роблять звичайні чоловіки, які не мають почуття прекрасного. Я хочу їх вигнати гарно.

Вадим повернувся на бік і глянув на Розу.

— Ти, мабуть, хочеш спитати, як це зробити гарно? – хитро промовив він.

– Ти читаєш мої думки, любий, – відповіла Роза. — Саме це я й хотіла спитати.

— Чому ж не спитала?

— Не наважувалася.

— Не наважувалася? — задумливо спитав Вадим, повертаючись на спину і дивлячись у стелю. — Чому ж?

— Тому, коханий, що по-справжньому любляча жінка не має права ставити своєму коханому запитання. Навіть якщо їй це дуже хочеться. Вона має чекати, коли чоловік сам захоче їй щось розповісти.

– І це правильно, Роза. Правильно! Саме так, не ставлячи запитань, а в очікуванні, саме в очікуванні, коли чоловік сам, сам зволить щось розповісти, і повинна жити жінка, якщо вона по-справжньому любить. Без будь-яких розпитувань.

А моя дружина цього не розуміє. І постійно мучить мене своїми розпитуваннями. Де був? Що робив? Чому вдома не ночував? Чому не подзвонив? І так далі, тощо. Стільки запитань, що просто крутиться голова. Ось віриш, Роза, їй все, абсолютно все хочеться знати.

– Я вірю тобі, коханий. Вірю кожному твоєму слову.

– І дочка! П’ять років, а туди ж! Слідом за матір’ю, як хвіст, бігає і як папуга за нею всі її питання повторює. А я терпіти не можу, коли мені запитують, Розо.

– Неподобство.

— Ще б не неподобство. Хіба про це я мріяв, коли одружився з нею? Я мріяв про тихе і спокійне сімейне життя. Щоб повертатися з роботи або ще звідкись і не думати, що доведеться звітувати за кожен свій крок, за кожну свою дію.

Ось навіть зараз, Роза, я лежу і думаю, що скажу дружині, коли повернуся додому. Адже, мабуть, вона спитає, де я місяць пропадав. І хоча вже протягом двох років я тижнями, а то й більше, вдома не буваю, а вона все запитує.

– Серйозно? І цього разу теж розпитуватиме?

– А як ти хотіла, Роза? Звісно, що буде. У неї ж тактовність на нулі. Запитує і навіть не замислюється, що цим завдає мені болю. Душевного болю. Але ж я не залізний. Я людина. Отже, і в мене є душа. Але найстрашніше не те, що вона ранить мою душу, Роза. Ні. Знаєш, що найстрашніше у всьому цьому?

— Якщо хочеш, не кажи.

– Ні, чому ж, я скажу. Тобі скажу. Найстрашніше, Роза, це те, що мені доводиться брехати. Обманювати доводиться. Розумієш?

— Розумію.

— А це мені неприємно. Як чесній людині, неприємно. Розумієш?

— Розумію.

— Поклянися мені, Роза, що, коли ти станеш моєю дружиною, ти не змушуватимеш мене брехати і обманювати. Не будеш змушувати мене хитрувати і викручуватися. Тому що для такого, як я, це дуже важко.

— Клянуся, коханий, що ні я, ні наші діти не примушуватимемо тебе брехати. І душу твою мучити дурними питаннями не будемо.

– Дякую, Роза. Ти навіть не уявляєш, наскільки це для мене важливо. Я не хочу, щоб ті, кого я люблю, ставили мене в незручне становище і завдавали мені душевних страждань. Не хочу.

Краще тоді взагалі не одружуватися і дітей не мати, ніж все життя страждати.

І нехай я в першу чергу кандидат філософських наук, але, крім цього, я ще й людина, Роза. Отже, я теж хочу бути щасливим.

Як кандидату, мені взагалі нічого такого особливого від життя не треба. Достатньо великої квартири, гарної машини, дачі — недалеко від міста та на березі чистого озера, щоб поряд сосновий ksc, гриби, ягоди. Нехай буде лише це! Нічого не страшного. Люди не до такого звикають. І, як філософ, я готовий до таких випробувань. Але, як людина, я маю право вимагати більшого! Правильно?

— Звісно, ​​правильно.

— Як людина, я маю право думати не лише про матеріальний добробут, а й про просте людське щастя. А для цього не так багато й потрібно.

Просто не ставте мене в незручне становище. Не ставте мені безглуздих питань. Не змушуйте мене виправдовуватись і бути не тим, хто я є. Інакше навіщо тоді взагалі жити? Ти згодна зі мною?

— Цілком згодна, Вадим. І ми не поставимо тебе в незручне становище. Обіцяю.

— Якби ти знала, Роза, як хочеться в це вірити. Як хочеться взагалі вірити не лише всім людям, а й жінкам також. Тому що я втомився. Ось віриш? Втомився від такого життя. Втомився від недовіри.

– Я вірю тобі. Звісно, ​​вірю. І дуже добре тебе розумію.

— Ти думаєш, мені моя дружина не обіцяла перед весіллям, що любитиме мене завжди?

— Невже обіцяла?

— У тому й річ. А я, наївна душа, вірив кожному її слову. І що насправді? Одні обіцянки.

Вже через місяць після весілля вона почала ставити свої безглузді питання! А про те, що мене любить, уже не говорила.

Ось чому я й боюся, Роза, що всі ви, жінки, такі. До весілля обіцяєте одне, а після весілля вас раптом як підміняють. Ви стаєте зовсім іншими. Відразу починаєте щось вимагати, щось запитувати.

Що з вами відбувається, Роза, ти можеш відповісти?

— Не всі жінки такі.

– Ой, Роза, не знаю. Хочеться, звісно, ​​вірити, що ви не всі такі, але життя говорить про інше. Про інше говорить життя.

— І я тебе дуже добре розумію.

Вадим знову повернувся на бік і глянув Розі в очі.

– Точно розумієш? — спитав він.

– Точно, – відповіла Роза. — І про мене ти можеш не сумніватися.

І якщо хочеш, коханий, можеш взагалі ні мені, ні нашим дітям, якщо вони у нас колись будуть, ніколи й нічого не розповідати.

— А можна не розповідати?

– Можна. І навіть треба. Якщо, звісно, ​​хочеш.

– Хочу, – рішуче відповів Вадим, повертаючись на спину і дивлячись у стелю. – Дуже хочу.

– Все, – спокійно сказала Роза. – Домовилися. Не розповідай.

— Але зараз ти мені ще не дружина.

– Не дружина.

– І дітей у нас із тобою ще немає.

– Ні.

— Тому я тобі розповім, що означає гарно вигнати дружину та дитину з дому.

– Якщо хочеш, розкажи.

– Дуже хочу.

– Розкажи.

— У моєму розумінні, Роза, вигнати їх гарно з дому — це означає вигнати їх, щоб вони назавжди запам’ятали цей день. Розумієш?

— Розумію, коханий, — відповіла Роза. — Ти ж знаєш, що я тебе розумію, як жодна інша жінка ніколи тебе не зрозуміє.

Перш ніж продовжити, Вадим якийсь час дивився в стелю і напружено про щось думав.

– А щоб вони запам’ятали цей день назавжди, – злісно сказав він, – необхідно влаштувати їм якусь підлість. Розумієш? Підлість! Таку, щоб вони на все життя запам’ятали. Ой, Роза, я зараз тільки подумав про те, що зроблю підлість своїй дружині та дочці, а мені від цього радісніше стало. Я навіть відчув себе трохи щасливішим.

— Якби ти тільки знав, яка я щаслива, коли ти щасливий.

– Але є одне “але”, Роза.

– Що таке?

— Ось як ти думаєш, Роза, чому я досі не вигнав дружину та дочку?

– Чому?

— Бо не вигадав, як вигнати їх так, щоб вони запам’ятали це на все життя. Може, ти мені щось порадиш? Як жінка, ти, напевно, краще знаєш, як змусити страждати та мучитися іншу жінку.

Бо мені, якщо чесно, нічого на думку не спадає. Вигадав тільки одне: вигнати їх з дому вночі та в погану погоду. Щоб, знаєш, дощ зі снігом, вітер, що вириває із землі дерева з корінням. І ось вони виходять із під’їзду з валізами, а довкола — темінь.

– Геніально.

– Ти думаєш?

— І думати нема чого, — впевнено відповіла Роза. — Вигнати дружину та дитину в погану погоду. Та ще й уночі. Це геніально.

– Згоден. Але цього замало. Хочеться ще чогось. Чогось такого… Може, порадиш чогось? Як жінка. Розумієш?

— Розумію.

— А коли розумієш, то я тебе уважно слухаю.

— Усі її сукні треба розрізати ножицями, — радила Роза. – Ножицями. А ті, що не розріжеш, треба забруднити чимось. Клеєм, наприклад, або фарбою якоюсь облити.

– Ти розумниця, Роза! Але чому лише сукні? Інший її одяг теж можна якось зіпсувати.

— Навіть не можна, а треба, — відповіла Роза. — Тим більше, що, зіпсувавши тільки сукні, ти не зазнаєш достатнього задоволення. І зовсім інша справа, коли буде зіпсовано весь одяг твоєї дружини.

Вже одна думка про те, щоб зіпсувати весь одяг дружині, підняла Вадиму настрій настільки, що він навіть замуркотів від задоволення.

– Отже, – захоплено промовив він, – на чому ми зупинилися?

– Треба взагалі весь її одяг зіпсувати, – відповіла Роза. – І верхню, і нижню.

– І взуття теж треба зіпсувати, – радісно додав Вадим.

— Взуття само собою, — погодилася Роза. — Але псувати її речі треба так, щоб вона не бачила.

– Точно! – сказав Вадим. — Щоб дізналася про це лише тоді, коли відкриє валізи.

– Але тоді вже буде пізно щось виправити, – з усмішкою на обличчі промовила Роза.

— Уявляю, як вона засмутиться.

– Що ти! Ще й як засмутиться.

І Вадим усміхнувся, уявивши, як дружина засмутиться, коли відкриє валізи і побачить, що весь її одяг та взуття зіпсовані.

— А що, як і речі доньки теж зіпсувати? – запропонувала Роза.

Вадим різко повернувся і глянув на Розу широко розплющеними очима. Його руки тремтіли.

– Ну, звичайно! – вигукнув він. – Машенька! Доня! Як же я про неї забув? Теж мені батько називається. Єдина дочка, а я забув про неї.

— Не кори себе, коханий. Ти не повинен весь час пам’ятати про всіх.

– Ні, Роза. Ось зараз ти мене не захищай. Забути про дочку! Це не можна пробачити. Тим більше, що її речі теж купувалися на мої гроші, а отже, теж мають бути зіпсовані. Я просто повинен був про це сам згадати, без твого нагадування. У мене навіть настрій зіпсувався, що я не сам про це здогадався. Чому в житті все так несправедливо?

– Ну ось, – сказала Роза, – тепер я стану лаяти себе за те, що зіпсувала тобі настрій своїм нагадуванням про дочку. Впевнена, що ти і без мене про неї згадав би.

— Може, й згадав, — роздратовано відповів Вадим. — А може, ні. У будь-якому разі, не буде зайвим, Роза, якщо ти себе трохи лаєш за те, що зіпсувала мені настрій. А зараз не заважай мені. Хочу уявити, як псуватиму речі дружини та дочки.

— Мрій, коханий.

Вадим лежав на спині із заплющеними очима, і на його обличчі була щаслива посмішка.

– І вийде, – задумливо промовив Вадим, – що Оксана мало того, що піде від мене в погану погоду, так ще й ні з чим піде. З чим прийшла, з тим і піде. Адже всі її речі будуть зіпсовані.

– Ні! – впевнено заявила Роза.

– Що ні? — перелякано перепитав Вадим.

– Піде не з тим, з чим прийшла, – відповіла Роза.

– Як це?

— Так це. Прийшла вона до тебе без дитини! А піде з дитиною.

– Так-так-так, – до Вадима дійшло. – Точно. Саме так і було. Прийшла вона до мене одна. Як добре, що свого часу вона мене не послухалася і залишила Машеньку. Без дитини на неї, може, хтось б і задививя. А тепер, коли вона має дитину, вона нікому не потрібна буде, а я спатиму спокійно.

Бо, чесно кажучи, мені було б неприємно, якби моя дружина після того, як я її вижену з дому, виявилася комусь потрібною. Господи, як же хочеться якнайшвидше вигнати її з дому.

— А давай подивимося на комп’ютер, коли найближчим часом очікується погана погода, — запропонувала Роза. — Раптом вона вже завтра буде поганою. Так завтра й виженеш їх.

– Давай, Роза, ти поки дивися погоду на найближчі дні, а я ще помрію.

Роза почала вивчати погоду, а Вадим мріяв, кого приведе в будинок замість Оксани.

«Розу чи Раю? – думав він. — Раю чи Розу? Обидві добрі. Обох би привів. Та не можна. Роза не зрозуміє. Втім, Рая теж не зрозуміє. Потрібно одну вибрати. Але як? Гаразд, спочатку з Розою поживу, а потім, коли Розу вижену, поживу з Раєю. Або спочатку з Раєю, а потім, коли її вижену, з Розою жити стану.

Але виганяти їх треба лише тоді, коли буде погана погода. Інакше ефект не той. У хорошу погоду, якщо їх вигнати, вони не відчують всієї тяжкості покарання. І зовсім інша річ, коли погода буде жахливою. Щоб вітер віяв сильний і холодний. І обов’язково дощ. Ще краще, якщо дощ зі снігом. Ось це я розумію. Це і вони запам’ятають на все життя».

– Ура! – закричала Роза.

– Що таке? — перелякано закричав Вадим. – Що трапилося?

– Завтра очікується сильний вітер, дощ зі снігом, температура повітря близько нуля, – відповіла Роза.

– Що, правда?

– Сам дивися.

Вадим швидко пробіг очима зведення погоди на завтра.

– Це доля, – сказав він. — Отже, вже завтра повертаюся додому та виганяю дружину з дочкою.

– А можна й мені з тобою? – Попросила Роза.

— Щоб на власні очі побачити? — радісно поцікавився Вадим. — Задоволення приносять подібні видовища? Розумію. І схвалюю.

— Що задоволення дають подібні видовища, це само собою, — відповіла Роза. — Але річ не тільки в цьому.

— А що?

— А раптом тобі буде потрібна допомога?

– Допомога?

— Як ти станеш її одяг псувати, щоб вона не побачила? Потрібно, щоб її поряд не було. Адже так?

– Так.

— А для цього я тобі знадоблюся. І коли вона всі речі збере, я її відволічу чимось. А ти в цей час непомітно підкрадешся до її валіз і все в них зіпсуєш.

— Правильно, — погодився Вадим. — Завтра разом виганятимемо Оксану та Машеньку з дому.

— Господи, швидше завтра! – сказала Роза.

А ввечері наступного дня Вадим вирішив повертатися додому. Про своє повернення Вадим попередив Оксану, надіславши їй повідомлення, що хоче серйозно поговорити з нею та донькою.

Спершу вони довго не могли вийти з під’їзду. Сильний вітер не давав їм можливості відчинити двері, а коли двері відчинили і вийшли з під’їзду, то одразу виявилися мокрими наскрізь, бо дув сильний вітер і йшов дощ зі снігом. І температура повітря справді була близько нуля.

— Може, повернемось? — закричала Роза, щоб перекричати шум дощу та вітру.

– Що? — кричав у відповідь Вадим.

— Я говорю, може, відкладемо.

— У жодному разі! – кричав Вадим. – Сама подумай! Коли ще буде така погода. Казкова. Я собі не пробачу, якщо вже сьогодні не вижену на вулицю за такої погоди дружину та дочку. Але найстрашніше не це, Роза.

– А що? – кричала Роза.

— Що я тобі ніколи цього не пробачу?

І вони пішли у бік метро.

Від будинку Рози до метро було два кілометри. Декілька разів обидвоє падали, але піднімалися і йшли далі. Ішли! Незважаючи ні на що. Тому що в обох була мета. І їхні серця та душі гріла думка, що скоро комусь буде ще гірше, ніж їм.

– Як добре, – кричав Вадим, вкотре збитий з ніг поривом вітру, – що я не вигнав дружину і дитину раніше. Як добре, — репетував він, — що дочекався сьогодні.

— Це тому, що в тебе є сила волі, коханий! – спотикаючись і падаючи, кричала у відповідь Роза.

За годину вони були в метро. Втомлені, мокрі, змерзлі, але щасливі.

– Зараз сядемо в поїзд і відпочинемо, – сказав Вадим. — Їхати нам із одного кінця міста до іншого. Пересідати не треба. Чи зможемо навіть поспати.

Але поспати і відпочити не вдалося, бо всі сидячі місця виявилися зайнятими. І весь шлях їм довелося стояти.

Саме тоді Вадим вперше пошкодував, що з ним немає його дочки.

— Була б зараз зі мною Машенька, — сказав він Розі, — мені б місцем поступилися.

– Шкода, що зараз з тобою немає Машеньки, – погодилася з ним Роза.

– Але нічого, нічого, – сказав Вадмиим. — Нехай нам зараз нелегко і непросто, але тим важливішою буде нагорода. Ти тільки уяви, як Оксана та Машенька йдуть з дому. Вночі. У негоду.

– Уявила.

– І?

– Добре!

— Отож!

Коли вони вийшли із метро, ​​погода погіршилася.

– Краса! — захоплено заволав Вадим, коли, відійшовши від метро на п’ятдесят метрів, був збитий сильним поривом вітру з ніг і впав у якусь калюжу. Поруч із ним упала і Роза. — Це те, про що я мріяв довгі роки!

– Мрії збуваються! – кричала у відповідь Роза.

Вони важко піднялися на ноги, але сильний порив вітру знову повалив їх обох на землю.

— Скільки до твоєї хати йти? – закричала Роза.

– Що? — не почув Вадим.

Роза повторила своє питання ще голосніше.

— Два кілометри! – закричав Вадим. – У гірку.

— Може, візьмемо машину?

– Перша година ночі! – кричав у відповідь Вадим. — У цей час тут машини вже не ходять навіть за хорошої погоди. А тим більше зараз. Сама бачиш, що діється.

– Бачу!

— У таку погоду жоден нормальний водій не ризикне сідати за кермо.

Вони допомогли один одному підвестися з калюжі і пішли далі. Але пройшли трохи більше ста метрів і знову впали.

За дві години вони увійшли до квартири.

— Збирай свої речі, Оксано, і речі дочки, — слабким голосом промовив Вадим, — і щоб вашого духу в моїй квартирі не було. Зрозуміла?

— Ти хочеш, щоб ми пішли зараз? — спитала Оксана, тривожно дивлячись на Розу, яка, як увійшла, одразу сіла на підлогу в кутку і мовчала із заплющеними очима.

– Я вимагаю! — рішуче відповів Вадим. — Щоб ти прямо зараз пішла з мого дому.

— Якщо ти наполягаєш, ми підемо.

– Наполягаю! Або я за себе не ручаюся. Ти знаєш мене. Збирай свої речі та провалюй.

– Гаразд, – спокійно відповіла Оксана і пішла збирати речі.

Коли речі були вже зібрані і покладені в валізи, Роза опам’яталася, повела Оксану на кухню і почала відволікати її дурними розмовами.

А в цей час Вадим взяв ножиці та клей і почав псувати речі дружини. За п’ятнадцять хвилин усе було закінчено.

— Досить балакати! – сказав Вадим, заходячи на кухню. — Буди доньку, Оксано, і вимітайся з моєї квартири.

Оксана розбудила Машеньку, одягла її і вже за десять хвилин із трьома валізами увійшла в ліфт.

Вадим був із ними. Щоб переконатися, що Оксана не стоятиме в під’їзді, а опиниться на вулиці. Ключі від квартири Вадим у неї забрав.

Виставивши валізи з під’їзду, Вадим дочекався, коли Оксана та донька теж вийдуть.

— І не думайте зайти назад, — сказав він. — Ти знаєш мене. Не помилую.

Сказавши це, Вадимзачинив двері під’їзду і бігцем побіг у квартиру.

Вадим і Роза стояли на балконі другого поверху і дивилися вниз. Їм було холодно, але вони не йшли. Вони хотіли бачити страждання Оксани, яка стояла разом із дочкою під козирком під’їзду.

Дехто розповідає, що Вадим остаточно втратив здатність розсудливо мислити вже через п’ять хвилин, як вийшов на балкон. Але багато хто впевнений, що з головою у Вадима і раніше було не все благополучно.

А через п’ять хвилин справді сталося щось таке, на що Вадим ніяк не очікував.

До під’їзду під’їхала величезна розкішна машина. З неї вийшли двоє чоловіків.

Один чоловік одразу допоміг Оксані та її дочці сісти в машину. А інший по черзі відніс валізи Оксани до сміттєвого контейнера, що знаходився за десять метрів від під’їзду.

Після чого він теж сів у машину на місце водія, і машина поїхала.

– Це що таке? – закричав Вадим. — Як це розуміти? Вони всі валізи у сміттєвий контейнер викинули. І хто ці люди? Господи, вони навіть не заглянули до валіз. Навіть не відкрили і не побачили, що й валізи, і всі речі в них зіпсовані. Навіщо я старався? Навіщо речі псував? І валізи все всередині вигадав. Навіщо питається?

— Не маю уявлення, — кричала Роза.

— Треба зателефонувати до Оксани, — кричав Вадим. — Запитати. Цього так не можна залишати. Нехай повернеться і все пояснить. Бо я так не хочу. Таке розлучення не приносить мені радості. Тим більше, вона поїхала на шикарній машині і нітрохи не страждала. За що мені це все? Що я так зробив, що доля так жорстоко обійшлася зі мною?

І коли Вадим заплакав, Роза повела його з балкона до квартири.

В цей час на телефон Вадима зателефонували. То була Оксана. Вона й відповіла Вадиму на всі його запитання.

Виявилось, що вона вже сама давно від нього пішла. А сьогодні вона виявилася вдома лише тому, що отримала повідомлення від Вадима, що він хоче серйозно поговорити з нею та донькою.

На запитання чоловіка, чому валізи викинула, Оксана відповіла, що їй ці речі не потрібні, бо нагадують про нього.

— І взагалі, я незабаром виходжу заміж, — повідомила Оксана.

– Як скоро? – здивувався Вадим. — Ми ж ще не розлучені.

Виявилося, що вони розлучені вже півроку тому. Але Вадим цього не знав, бо рідко бував удома і пропустив усі судові засідання.

Минуло шість років. Вадим, повернувшись додому, одразу натрапив на недобрий погляд вагітної дружини.

— Ти де вештався? – суворо запитала Роза. — Годину тому вже мав додому повернутися, а він невідомо де. І сам не дзвонить, і до нього не додзвонитися.

– Так, тату! — суворо промовила Настя, що стояла поряд з мамою, старша дочка Вадима і Рози. — Ти де вештався? Робота давно скінчилася. Вдома мав бути.

– Де пропадав? — суворо запитала молодша донька, Оленка.

— Ти ж обіцяла, Роза, — вигукнув Вадим, — що і ти, і наші діти ніколи не запитуватимете мене, не змушуєте мене виправдовуватися і не ставитимете мене в незручне становище. Ти присягалася! І щоразу одне й те саме. Щоразу. Ну, сил більше немає. Адже всього на годину затримався. На одну годину. Із мужиками зайшли до пельменної.

– Ти мені зуби не заговорюй! – суворо відповіла Роза. — У пельменну він зайшов. Із мужичками. Знаю я твоїх мужиків. Говори, де був! З ким мріяв дочекатися поганої погоди і нас із Настенькою та Оленкою вигнати з дому? А?

– Так! — впевнено вигукнула Настенька. — Нема чого нам мізки пудрити. Говори, де був. З ким мріяв?

— А якщо не скажеш, — додала Оленка, — мама сама дочекається поганої погоди і вижене тебе з твого власного дому. Зрозумів?

Вадим все зрозумів. Він затулив лице руками, притулився до стіни, повільно опустився на підлогу і заплакав.

КІНЕЦЬ.