За сніданком Василь зізнався дружині та дітям, що дуже втомився від роботи.

— Бачити її вже не можу, свою роботу, — казав він. — Як уявлю, що завтра вранці знову треба йти працювати, то просто жити не хочеться. Вірите?

Діти повірили Василеві одразу. І, як могли, стали шкодувати та втішати батька. Як могли, казали, що розуміють його, просили, щоб він не засмучувався, нагадували, що в житті взагалі все непросто, але працювати все одно треба, бо інакше ніяк. Загалом багато чого ще наговорили (як могли), щоб підбадьорити Василя і повернути йому інтерес до життя.

Але слова дітей анітрохи не зворушили Василя. Анітрохи! І анітрохи не заспокоїли його. Ні. Тому що Василь чекав від своїх рідних і найближчих йому людей, у тому числі й від дітей, зовсім інших слів, а не тих, що були промовлені.

«Власне, а чого я очікував? — з болем у душі думав Василь. – Діти є діти. Що їм батьківські страждання? Думають лише про себе. Маленькі егоїсти. З жахом уявляю, на кого вони перетворяться і ким стануть, коли виростуть. Склянки води не допросишся».

І після таких роздумів у втомленої від роботи людини залишалася одна тільки надія. На жінку. І Василь з сумом глянув на Алісу.

— А що ти скажеш? — спитав він.

“Може, хоч у неї є серце, – думав він, – і, на відміну від дітей, вона не стане мене втішати і підбадьорювати, а просто візьме і ухвалить правильне рішення?”

— Ну, якщо справді ти втомився працювати, — задумливо промовила Аліса…

— Втомився, — поспішив повідомити Василь, — дуже. Якби ти знала.

– Тоді кидай роботу, – запропонувала Аліса.

«Кохає! — радісно подумав Василь. – А не як діти, які здатні лише на слова втіх! Ця насправді любить. І тому каже те, чого я хочу почути. Головне тепер акуратно з нею розмовляти. Щоб не злякати».

— Про що ти кажеш, кохана, — сумно промовив Василь. — Як я можу залишити роботу? А хто замість мене біля верстата токарного цілими днями стоятиме, гроші зароблятиме і ось цих годуватиме?

Василь сердито глянув спочатку на доньку, а потім на сина. Оленка посміхнулася до тата. А Інокентій знизав плечима.

— Ні, Аліса, — продовжив Василь, — наші діти мають рацію. Потрібно взяти себе в руки і через не хочу змусити себе робити те, що неприємно, але необхідно. Одним словом – жити. Потрібно себе змусити.

– Як хочеш, – байдуже відповіла Аліса. — Якщо хочеш, бери себе до рук і живи.

«Ні, ні, ні, — злякано подумав Василь. – Аліса! Дівчинко моя! Як це? Ти, мати моїх дітей, яка завжди розуміла мене з півслова, чому зараз не чуєш болю та відчаю в словах моїх? Чому не відчуваєш сарказму в моїй інтонації? Невже й твоя душа, як і душа наших дітей, очерствела вже настільки, що з тобою треба говорити тільки прямим текстом?»

У відповідь на це роздум чоловіка Аліса нудно позіхнула і продовжила їсти манну кашу.

«Отже, таки очерствіла, — подумав Василь. – Ну що ж. Доведеться говорити з тобою без натяків».

— Та в тому й річ, що не хочу, Аліса! – вигукнув він. — Але ж інакше ніяк? Так? Адже не можна по-іншому? Ні?

— Ну, чому ніяк і не можна, — спокійно відповіла Аліса. – Дуже навіть можна. І замість тебе працювати могла б і я.

«Тільки б він погодився! — мріяла Аліса. — Аби тільки погодився. Нехай буде так, щоб він погодився, і я нарешті почала працювати. Ну сил більше ніяких немає цілими днями сидіти вдома. Та ще й разом то з його мамою, то зі своєю. Дай Бог їм, звичайно, здоров’я, але ж і я ще молода. Мені й тридцяти ще нема. І цілком могла б і для себе пожити, і користь принести не тільки чоловікові та дітям, а й іншим людям.

А щодо зарплати, то тут у мене жодних сумнівів. Я впевнена, що в рази більше зароблятиму, ніж чоловік мій. Тільки нехай буде так, щоби він погодився. А? Нехай він погодиться сидіти вдома замість мене і займатися дітьми та домашнім господарством. Ні про що більше не прошу, нічого не бажаю. Тільки цього».

«Невже ж вона серйозно? — думав Василь. — Не можу повірити. – Ні, це сон. Чи все ж таки не сон? Невже правда? Аби вона не передумала. Нехай буде так, щоб вона не передумала! І мені не потрібно буде ходити щодня на завод і стояти біля токарського верстата. Бачити його вже не можу. Адже я ще молодий. Мені й сорока нема. І хочеться бачити в цьому житті не тільки механічний цех, що наскрізь пропах гарячим металом і запахом емульсії, а й щось світліше і радісніше.

Сидітиму вдома з дітьми. Дивитимуся телевізор. Читати книги буду. І спати! Спати, спати, спати. Стільки скільки захочу. Адже я вже й забув, коли висипався востаннє».

— Ти справді змогла б працювати замість мене? — обережно спитав Василь.

– Змогла б, – відповіла Аліса. — Якщо ти замість мене міг би займатися домашнім господарством.

«А що тут могти? – подумав Василь. — Що могти? Хм. Домашнє господарство! Теж мені проблема вселенського масштабу. Коли в будинку є пральна та посудомийні машини, пилосос, а продукти доставляють кур’єри! Коли і мама, і теща будь-якої миті прийдуть на допомогу! Про що тут казати? Звісно, ​​зможу».

У цей момент у Аліси прокинулося сумління.

«Так не можна,— подумала вона,— це нечесно. Адже він не знає всіх тонкощів ведення домашнього господарства. Не розуміє всіх труднощів, які на нього чекають. Думає, що все зводиться до прибирання, прання, миття, купівлі продуктів та приготування їжі? Адже все набагато складніше! Бо ж у нас двоє дітей! Плюс до того в нас мами. І з ними теж багато клопотів, про які він нічого не знає.

Ні, так не можна. І нехай він відмовиться, але я мушу його попередити. Інакше я не зможу спокійно жити та повноцінно працювати, мене совість замучить. Будь що буде, а я залишусь чесною дружиною».

– Не забувай, що займатися дітьми не так просто, як здається, – сказала Аліса. — І якщо ти думаєш, що це просто, то ти помиляєшся.

Аліса багато чого тоді сказала, перерахувала всі труднощі, але Василь її не чув. Він думав про своє.

«Починається, — думав Василь. — Раз у житті зважилася на шляхетний вчинок, і на тобі. Тут же назад. Діти, бачите, це не просто. Злякалася, то й скажи. А то діти. Ненадовго тебе вистачило. Сказав би тобі, що складно, а що просто. Ти ось, голубонько, постій біля верстата токарного щодня по вісім годин. Так плюс понаднормові. Та плюс у вихідні. Тоді зрозумієш, що справді непросто. А то діти».

Василь глянув на дітей. Син, якому нещодавно виповнилося п’ять, підморгнув батькові. А донька, якій восени до першого класу йти, важко зітхнула, докірливо похитала головою, знизала плечима і погрозила батькові пальцем.

Василь рішуче видихнув і подивився на дружину, яка на той момент уже все розповіла і чекала, що чоловік відповість.

— Я зміг би, — впевнено сказав він.

«В крайньому випадку, — подумав Василь, — мама допоможе моя. Вона все одно тут цілими днями без діла крутиться».

“Все! – подумала Аліса. – Моя совість чиста. Я його попередила. Повірити не можу, що більше не цілими днями бачити його маму. І за що мені таке щастя? Адже я нічого такого не зробила. Хоча… Чому не зробила. Пам’ятаю, коли навчалася у першому класі, допомогла старенькій дорогу перейти. Напевно, за це».

— У такому разі, міняємось місцями, — сказала Аліса.

— У мене одне прохання, — сказав Василь, — давай не говоритимемо нашим батькам, що ми помінялися місцями. Принаймні зараз.

— Звісно, ​​— пообіцяла Аліса.

— Все-таки вони вже у віці можуть не так зрозуміти.

— Обіцяю, що нікому нічого не скажу.

— Отже, домовились, — сказав Василь.

«Згодом вони й так дізнаються, — думав він, — тільки нічого змінити не можна буде. А я вже тут їх зароблю за повною програмою. Вони у мене не тільки з дітьми сидітимуть, а й пратимуть, і прибиратимуть, і готуватимуть. І все інше. А що? Все правильно. Нехай мені обидві допомагають».

А вже за місяць були улагоджені всі формальності. І Аліса розпочала роботу, а Василь — до ведення домашнього господарства.

І ось минув рік. Для Василя це був рік суцільних розчарувань у людях і не лише. Першою, у кому розчарувався Василь, була його мати. Вона категорично відмовилася допомагати Василеві хоч у чомусь.

– Як же так? — дивувався Василь. – Мама! Алісі ти допомагала, а мені чомусь ні?

— Та ніколи в житті я їй не допомагала, — щиро зізналася мама.

– Як не допомагала? Ти ж щодня до нас приходила.

– Ну, приходила. І що?

— Говорила мені, що допомагаєш Алісі по господарству.

– Ну, казала. Подумаєш. Вже й сказати не можна. Тільки нічого я їй не помагала. Тільки й робила, що снідала, обідала, а в проміжках лежала на дивані і дивилася телевізор. А перед твоїм поверненням із роботи йшла. І це все, синку, що я робила. Так що не ображайся, а тільки я і далі продовжуватиму так само жити. До речі, що в нас сьогодні на сніданок?

– Яєчня.

— Ні, — рішуче заявила мама. — Яєчнею — це ти Алісу годуй. А поки що я твоя рідна мати. І тому ти мені на сніданок приготуй млинці з сиром.

— Та ні сиру, мамо.

— То купи! А на обід супчик грибний та котлетки з картоплею та салатиком приготуй. Та картоплю посмаж, чуєш, а не тушкуй. І салатик з огірками та помідорами. І не забудь, перед тим як прати фіранки, підлогу помити. Зрозумів?

– Зрозумів. А ти що будеш робити?

— А я поки що посплю піду. І дітям скажи, щоби не шуміли, бо бабуся спить. Що дивишся?

– Нічого.

— Іди тоді. Нема чого тут стояти. Купа справ попереду.

Наступним розчаруванням була теща.

— Як це моя дочка працює, а ти вдома сидиш? — вигукнула вона, коли дізналася про те, що сталося. — І ти смієш просити мене про допомогу? Та ти тепер для мене взагалі не чоловік. Зрозумів?

— Але я…

— Проміняв токарський верстат на сковорідки та каструлі?

— Втомився я…

— Іди з очей, бачити тебе не можу.

Наступним розчаруванням стали діти.

— Слухайте, рідні мої, — просив їх Василь, — ну так вже не можна, слово честі. Оля, ти ж старша, тобі до школи скоро, а ти? Що витворюєш? Який приклад молодшому братові подаєш? Адже Інокентій дивиться на тебе і в усьому тобі наслідує! Інокентій, а з тобою я як чоловік з чоловіком! Так не можна, розумієш? Не можна так! Ось мати повернеться з роботи, я їй все розповім.

Але діти нічого не розуміли. І тоді Василь вперше всерйоз задумався про їхню нормальність.

Але найбільшим розчаруванням Василя була його дружина Аліса. Так-так, саме в ній Василь розчарувався найбільше.

— Це ж ні в які ворота, Аліса, — скаржився він дружині, коли та поверталася з роботи. — Таке враження, що ці маленькі чудовиська все роблять мені на зло.

– Ти перебільшуєш.

– Я применшую, Алісо! Чесне слово. І половини тобі не говорю з того, що вони роблять.

— Та що вони роблять?

— Та байдуже, що роблять. Головне, на зло мені. Розумієш?

– Не розумію.

— Я їм говорю «тихо», вони починають кричати. А коли я прошу їх зрозуміти якусь найпростішу річ і зробити те, що я прошу, вони розігрують із себе недогадливих.

— Ти перебільшуєш, Василь. Діти ще малі. Вони справді можуть чогось не розуміти.

– Та все вони розуміють, Алісо. Це вони навмисне. Щоб мене зловити. Дивляться на мене, начебто вперше побачили. Вони знущаються з мене, Аліса. Мені страшно. Віриш?

— Слухай, Василь, я повернулася з роботи, втомилася, а ти грузиш мене марною інформацією. Навіщо? Моя справа – гроші для сім’ї заробляти. І я справляюся з цим дуже добре. Заробляю втричі більше за тебе. І не скаржуся, що мені важко. А ти?

У такі моменти Василь важко стримувався, щоб не розплакатися. Адже він був гордий. І не хотів, щоб дружина бачила його сльози. Але самотніми ночами, коли Аліса виїжджала у відрядження, він дозволяв собі тихо, щоби не чули діти, плакати в подушку.

КІНЕЦЬ.