Мене звуть Андрій, мені 32 роки. Із дружиною, Юлею, ми разом уже шість років, у нас двоє маленьких дітей. Юля сиділа в декреті, і весь цей час вона постійно скаржилася, що втомлюється.

Щиро кажучи, мені це завжди здавалося драматизацією ситуації. Я щодня ходжу на роботу, втомлююся, заробляю гроші, щоб ми нічого не потребували, а вона просто сидить удома з дітьми. Ну, що тут такого складного?

Щоразу, коли я приходив додому, я хотів відпочинку, а вона вимагала допомоги, розповідаючи, як їй важко.

“Діти не дають спокою, вони кричать, вимагають уваги, вдома завжди бардак, я не присіла жодного разу” – ось її стандартні скарги. А мені що з цим робити? Я теж не залізний, з ранку до вечора працюю, стомлююся. І навіть гаряча вечеря мені не призначена, одразу дітей дають.

Якось я не витримав.

— Юлько, та що там складного? З дітьми сидіти, по хаті забратися, суп зварити. Декретна ВІДПУСТКА, чуєш? ВІДПУСТКА! Ти просто погано плануєш свій день! – сказав я їй.

Вона подивилася на мене так, ніби ладна вчепитися мені в обличчя

— Якщо тобі так тяжко, може, повернешся на роботу? А я в декрет піду, посиджу з дітьми, — додав я із викликом.

Дружина якийсь час мовчала, а потім, на мій подив, погодилася. Я подумав, що це буде навіть цікаво – відпочину від роботи, буду вдома з дітьми. Впевнений, що впораюся.

І ось, моя дружина вийшла на роботу, а я залишився вдома. На роботі на неї чекали, адже, не дивлячись на материнство, вона цінний фахівець.

Перший день розпочався бадьоро. Підйом, сніданок для дітей, збори – все йшло за планом.

Тільки сам я поснідати не встиг. Вже на обід я почав розуміти, що недооцінив ситуацію. Діти бігають, око не відвести. Одного погодував — другий щось розкидав, поки зібрав розкидане, першого знудило. Поки прибирав несподіванку, другому закортіло до туалету. Ще й вечерю треба приготувати.

Мультики у нас строго нормовані за часом, це моя позиція, так що просто посадити перед телеком – не варіант. Поки я розбирався з дітьми, на кухні щось підгоріло. Намагався прибрати – діти знову розкидали іграшки.

Надвечір я був вимотаний, ніби не сидів удома, а мішки тягав. Вдома бардак, діти надвечір стали просто некерованими (все-таки переглянули мультиків, перезбудилися), самі не знають, чого хочуть.

Дружина прийшла з роботи, я сподівався на підтримку, що вона мене зрозуміє. Але що я почув?

— Я так утомилася на роботі, сил немає. Піду прийму душ, відпочину, — сказала Юля і пішла до спальні.

Я стояв у розгубленості. Як це – “відпочину”? А я? Я теж утомився! Я весь день із дітьми, вони мене змучили, а вечеря не приготована! Але вона закрилася у ванній, потім потискала малечу і лягла спати.

Я сподівався, що мені просто складно з незвички й надалі полегшає. Але наступного дня все повторилося. Я намагався триматися, але щогодини ставав випробуванням.

Діти вимагали всю мою увагу, у мене не залишалося сил ні на що. Удома був справжній хаос. Посуд я не встигав мити, іграшки валялися всюди, щоб нормально поїсти самому, я навіть не мріяв. Коли дружина прийшла з роботи, я знову спробував поговорити з нею.

– Кохана, може, ти мені допоможеш? Я взагалі нічого не встигаю, — почав я.

— Андрію, ти ж казав, що це не складно. Що я просто погано планую свій день, пам’ятаєш? – З легким сарказмом відповіла вона. — А я справді втомилася. Робота – це не жарти. Мені, до речі, зарплату підвищили.

Я відчув, як усередині все закипає. Вона що, навмисне так робить? Я розумію, що на роботі теж складно, але ж я вдома весь день віч-на-віч з дітьми! Але щовечора все повторювалося: вона приходила, казала, що втомилася, і йшла відпочивати. Я залишався один із цим кошмаром.

Минув майже місяць. Я не спав, постійно гасав між дітьми, будинком і приготуванням. Я думав, що ще трохи, і я просто збожеволію.

Тоді я зрозумів, що зовсім неправильно уявляв собі, як це сидіти в декреті. Це не відпочинок, це справжня робота, причому без перерви, без можливості вийти на обід або просто перейти.

Якось увечері, коли діти нарешті заснули, я зважився.

— Юля, нам треба поговорити. Я більше не можу так, — почав я.

— У чому річ, Андрію? Ти ж хотів спробувати? Я й так тебе підтримую, — відповіла вона, дивлячись на мене з легкою усмішкою.

– Підтримуєш? Та я весь день як білка в колесі, а ти приходиш і просто йдеш відпочивати! Я не витримую. Давай все повернемо назад. Я піду на роботу, а ти знову з дітьми, — запропонував я, сподіваючись, що вона згодиться.

Але вона тільки похитала головою.

— Андрію, тепер твоя черга. Я теж так втомлювалася, але ти цього не бачив. Тепер ти розумієш, як це насправді тяжко. Ти сам запропонував змінитись, і я чесно витримала кілька років у цьому режимі. А тепер твоя черга. До того ж, я тепер отримую більше за тебе. Для нас вигідніше, щоби працювала я.

Я зрозумів, що вона не поступиться. Юля мала рацію — я не розумів, наскільки це складно, поки сам не спробував.

Тепер же я був готовий на все, аби повернути все назад. Але що ж робити? Фарш назад не провернути. Справді, із її зарплатою ми закрили кілька дірок у бюджеті. Я загнаний у кут, і я не маю виходу.

КІНЕЦЬ.