Вибач мене, Наталко, – тихо промовила Олена Сергіївна, витираючи серветкою сльози. – Я не знаю що тоді в мені “жило”. Але ти маєш мене, вже тепер, як мати, зрозуміти. Я просто хвилювалась за долю єдиного сина. Я дуже хотіла стати бабусею. Але зрозумій, раніше такого не було, бо чоловіки на всякі обстеження не ходили. Як-не-як, а це низько. Це вже тепер я розумію, що була не права. Я вже і перед священиком висповідалася, але тепер хочу і в тебе пробачення попросити
– Вибач мене, Наталко, – тихо промовила Олена Сергіївна, витираючи серветкою сльози. – Я не знаю що тоді в мені “жило”. Але ти маєш мене, вже тепер, як мати, зрозуміти.
Я просто хвилювалась за долю єдиного сина. Я дуже хотіла стати бабусею. Але зрозумій, раніше такого не було, бо чоловіки на всякі обстеження не ходили. Як-не-як, а це низько. Це вже тепер я розумію, що була не права. Я вже і перед священиком висповідалася, але тепер хочу і в тебе пробачення попросити.
Сім років я жила не своїм життям під одним дахом зі свекрухою.
Дня такого не було, щоб Олена Сергіївна не звинуватила мене в тому, що я “пуста ваза”, бо не можу подарувати її єдиному сину дитинку.
Рік за роком минали, а з ним і моє бажання, що я коли небудь стану мамою.
Де я тільки не була окрім світил медицини. Всі святі місця я обходила, але тільки я, бо чоловік вважав себе Богом і йому нічого не потрібно робити.
Коли я просила свекруху, щоб поговорила з сином, щоб і він пройшов обстеження, то вона так на мене дивилася, ніби я з іншої планети перед нею з’явилася.
– Мій син здоровий. Ти себе краще обстеж.
Скільки моїх сліз за тих довгих сім років було пролито, словами не описати.
А одного дня я просто подала на розлучення і втекла до своїх батьків.
А потім я зустріла Павла. Може ви щось погане про мене подумаєте, але через два місяці зустрічей я зрозуміла, що чекаю дитину і не одну. Це були двійнятка, дві наші перлиночки-дівчинки.
Вони наше з Павлом сонечко. Я не уявляю без них життя.
Чоловік колишній залишився жити з мамою, але без дружини він почав заглядати до чарки і опустився на дно.
А недавно я зібрала своїх принцесок, посадила в колясочку і вийшла у двір, як на лавці під під’їздом побачила колишню свекруху.
Вона просила пробачення і у мене і моїх донечок.
– Я б все віддала, якби це були мої онучки. Але знай, я покаялася. Я у всьому винна. Це мій хрест. Просто пробач, бо не можу з цим жити…
В той день я сказала, що пробачаю. Я розумію, що материнська любов сліпа. Але свекруха це зрозуміла. Шкода, що надто пізно.
Але найголовніше, я щаслива мама двох принцесок і поруч зі мною надійне плече, на яке я завжди моду спертися…