Я не люблю згадувати своє дитинство. Завжди почувалася покинутою і непотрібною. Мама народила мене, коли їй було всього двадцять років, і майже відразу залишила на бабусю, яка теж не надто мене любила. Вона знаходила будь-які способи, щоб завантажити мене роботою.

Маму зовсім не хвилювало, як я виглядаю. Одяг мені давали сусіди – речі від своєї доньки.

Це було так принизливо. А мама тим часом змінювала одного кавалера за іншим, поки зрештою не почала жити з чоловіком на ім’я Валентин. Він не хотів годувати чужу дитину, тому мене остаточно залишили в бабусі.

Попри все, я любила маму і сумувала за нею. Найболючіше було бачити, як вона піклується про свого сина від Валентина. Його вона любила, а мене – ні. Я тоді вже була достатньо дорослою, щоб це зрозуміти. Після дев’ятого класу я вступила до кулінарного технікуму і назавжди пішла з бабусиного дому.

У 18 років я знайшла роботу в кафе, де мила посуд і допомагала з приготуванням холодних страв. Після завершення навчання в коледжі мені вдалося знайти кращу роботу. Я жила в гуртожитку, мала хороших друзів, і згодом зустріла порядного хлопця. Ми одружилися, і незабаром я стала мамою.

Довго в декреті сидіти не могла – потрібно було повертатися на роботу. Оплата послуг няні тоді була занадто високою, і я вирішила звернутися до мами за допомогою. Все ж вона рідна бабуся, думала, що її серце розтане. Але у відповідь почула лише грубощі:

– У мене на це немає часу! А де сваха?

– Вона в селі, далеко.

– То нехай приїде!

– У неї господарство і хворий чоловік.

Після цього я більше не просила маму про допомогу – ні для першої дитини, ні для другої. Вона навіть не хотіла бачити онуків, натомість продовжувала піклуватися про свого вже дорослого сина.

Я тоді вирішила, що більше ніколи нічого в неї не проситиму.

Чотири роки тому брат виїхав за кордон на роботу. Після початку війни він вже не зміг повернутися. Саме тоді в мами почалися проблеми зі здоров’ям. Якось вона зателефонувала мені і повідомила, що потрапила до лікарні. Попросила привезти їжу. Я зібрала те, що мала вдома, і все ж приїхала. Але мама здивувала мене своїм проханням:

– Посмаж мені печіночки на завтра, так хочеться.

– А ти думаєш, що я щодня до тебе їздитиму?

– Так, я ж твоя мама!

– Згадали? Ви ніколи не допомагали мені з дітьми, то й я вас доглядати не буду. Більше я не приїду.

Мама почала плакати, намагалася щось пояснити, але я пішла.

Скажете, що я жорстока? А я вважаю, що всі батьки повинні пам’ятати одну важливу істину: якщо хочуть, щоб до них на старості ставилися з повагою, вони мають дати своїм дітям любов і увагу.

А як ви вважаєте, чи потрібно доглядати таку матір, як моя? Що б ви зробили?

КІНЕЦЬ.