Свекруха живе далеко від нас. У маленькому містечку, яке колись було квітучим на сільскогосподарство, а зараз виявилося напівзанедбаним.

Ми ж знаходимося в Києві – як осіли після навчання, так нікуди й не поїхали. А навіщо? Нас усе влаштовує!

Але, хоч би як там було, люди ми бідні. Дохід наш до смішного малий, добре хоч вистачає на їжу, одяг та комуналку.

А це означає, що до матері чоловіка Анастасії Єгорівни часто їздити ми не можемо. Виходить відвідувати її в середньому раз на два роки.

Тепер, напевно, я і з такою періодичністю не їздитиму. Образилася вона сильно. Але про все послідовно.

Минулого року ми здійснили черговий візит до Єгорівни. Привезли їй їжу, одяг потрібний, ліків… Коротше, за списком всі питання закрили.

Чоловік заразом вирішив звозити свекруху до лікарні до районного центру. Щось у неї останнім часом зі шлунком проблеми, треба було б обстежитися.

У перший же день перебування в гостях у свекрухи я виявила, що її туалетом, користуватися нормальній людині неможливо. Бруд такий, що мене при одному погляді на ЦЕ знудило.

Склалося враження, що Анастасія Єгорівна та її рідкісні гості свідомо справляли потребу не тільки в унітаз, а й безпосередньо на підлогу.

Стіни чорні та якісь жирні. На стелі висять величезні клубки павутиння. Про сам унітаз я взагалі мовчу – простіше викинути та купити новий, ніж відмити цей.

У ванній така ж сама історія. Хіба що “не пахне”. Але від цього, повірте, не легше – там було стільки комах, що кидаються туди-сюди, що я ледь стримала крик. Ну й одразу стало зрозуміло – я цим користуватися не зможу.

Перший день мучилася жахливо. Ні в туалет нормально сходити, ні помитися. І, головне, готелів поряд немає. Навіть хостелів, щоб можна було привести себе до ладу.

Благо, що знайшлася лазня через три подвір’я, куди я радісно і вирушила. Чоловік же відхилив пропозицію скласти мені компанію: “це батьківська хата, я тут не гидую”.

Наступного дня, рано-вранці, чоловік з Анастасією Єгорівною поїхали до лікарні. Я, розуміючи, що вони проїздять до вечора, взялася за роботу.

Спочатку купила у магазині миючих засобів. Потім набрала у відро води та почала мити санвузол. О, це було одне з найважчих випробувань у моєму житті!

Зі стін текла якась темна жижа, на підлозі – вона ж. Я мовчу про унітаз. У настінній шафці в туалеті було все.

Навіть нежива миша знайшлася серед завалів пляшок та коробок, що давно прийшли в непридатність, чи то з ліками, чи то навіть не знаю з чим. Викинула, освіжувачем повітря побризкала. Туалет засяяв уперше за довгі роки.

У ванній те саме, але там площа більше рази у два. Відмила все. Знайшла якісь дитячі іграшки розламані, ганчірки вимазані в чомусь жовтому.

Ви коли-небудь бачили щось подібне? Мені довелося! Тепер нічого на цьому світі не боюсь. Навіть вампіра якщо зустріну, запитаю в нього: “Ти санвузол у свекрухи мив?! А я мила!”

Увечері я, втомлена, майже без сил, притулилася на дивані. Не почула, як повернулися додому чоловік із бабусею. Прокинулася, втім, швидко – від крику обурення. Схоплююся, біжу до туалету, а там стоїть розпатлана Єгорівна і кричить.

– Куди ти, негідниця, баночки мої поділа?! Та ти знаєш взагалі, що в них було?

– Прострочені ліки, якщо я не помиляюся?.. – питаю цілком серйозно, перебуваючи в шоці.

– Зеленка. Йод. Краплі очні. До речі, таких ти зараз не дістанеш – радянські!

З ванною аналогічна історія – верещала сильно. Звинувачувала мене в розкраданні, навіть кришталева чистота не вгамувала її гнів. На всі мої запитання відповідала коротко: “Ти тут не господиня. Лізти треба туди, куди тебе просять”.

Я не стала сперечатися зі свекрухою. І так бачимося раз на два роки, не вистачало ще нерви собі тріпати. Та й чоловіка пожаліла – він опинився між двох вогнів. І мати шкода, і мене.

Тому я вирішила зам’яти конфлікт – зібрала речі та поїхала до райцентру у готель. А чоловік нехай із мамою побуде. Йому вона поганого нічого не зробила …

Але ж мені все одно прикро за таке ставлення свекрухи. Чи може вона зовсім з розуму вижила, що не бачить різниці? Я ж якнайкраще хотіла для всіх!

КІНЕЦЬ.