– Зараз картоплю смажену з маминим солінням поїмо! – з порога крикнув мені Віталій.

Я в цей момент обідала з дітьми на кухні, але вирушила зустрічати чоловіка.

– Тримай! – гордо вимовив він, і простяг мені важку стару сумку.

– Коли ти встиг з’їздити до Наталі Миколаївни? – Здивувалася я, розуміючи, що чоловік просто б не встиг цього зробити.

– Батьки зранку приїжджали на ринок, та завезли мені на роботу. Тільки мама сказала, що треба якнайшвидше все з’їдати, – повідомив мені важливий нюанс Віталій.

Я здивовано подивилася на чоловіка, подумки запитавши, коли ж Наталя Миколаївна їх заготувала.

– Банки торішні, чи що?

– Я мимоволі зазирнула в сумку.

Тара для соління виглядала досить непрезентабельно. Кришки з банками були в пилюці, та з облізлими саморобними етикетками.

Я витягла з сумки одну з банок з помідорами, й почала швидко її вивчати. Побачивши на етикетці написану від руки дату виготовлення, я мимоволі спохмурніла.

– Віталю, а ти сам дивився презенти від твоєї мами? – глухо спитала я у чоловіка.

– Навіщо їх дивитися? Банки, як банки, – чоловік став у передпокої знімати взуття.

– Ти бачив, скільки років тому їх заготували! Вони прострочені!

– Невдоволено сказала я, і показала чоловікові одну з банок.

– Може, це помилка, – припустив Віталій, якому не хотілося визнавати те, що мати могла віддати йому зіпсовані продукти.

– Ну, яка помилка? Ти на банку та на дату хоча б подивися! – обурено відповіла я.

– Я уявляю, що там усередині…

– Все там нормально, не хочеш, не їж, – чоловік вирвав із моїх рук літрову банку з маринованими помідорами, й пройшов на кухню.

Знайшовши відкривачку в шухляді столу, Віталій зняв кришку і завмер: з внутрішнього боку вона була іржава.

– Можна їсти? – розсміялася я, задоволена тим, що мала рацію і не просто так намовляла на Наталю Миколаївну.

Чоловік із нахмуреним обличчям дивився на мариновані помідори. Вони, хоч і мали непоганий вигляд, але після іржавої кришки довіри вже зовсім не вселяли.

– Можливо мама помилилася, і сунула не ту банку, – більше для свого заспокоєння промовив Віталій, і витяг із сумки ще одну банку солінь.

Однак наступна його взагалі не потішила. Її закрутили п’ять років тому.
Поклавши банку в сумку, чоловік поставив її у передпокої, щоб потім викинути.

Їсти прострочені продукти, а тим більше давати їх маленьким дітям, йому одразу розхотілося. Цього дня сумка так і простояла у передпокої, а наступного – про неї взагалі всі забули.

Начебто відчуваючи щось, у гості до нас несподівано налетіла Наталя Миколаївна. Вона приїжджала у поліклініку, і по дорозі вирішила забігти до нас на чай.

В передпокої, знімаючи верхній одяг, вона помітила свою сумку. Вона нахилилася і зазирнула всередину.

– А чого банки й досі стоять? Не можна так зберігати соління! – обурено промовила Наталя Миколаївна. – Їх треба у холодильник прибрати.

– Вони на викид стоять, – не стримавшись, відповіла я свекрусі.

– На викид? З глузду з’їхали? – сплеснула вона руками. – Я стільки старалася…

– Наталю Миколаївно, вживати прострочене ми не будемо, – спокійним тоном промовила я.

– Яке прострочене? Ти у своєму розумі? Хочеш сказати, що я вам усяку гидоту підсунула? – з образою вимовила свекруха, і схопилася за серце.

Я розгубилася, та підійшла до сумки, й витягла першу ж банку з огірками.

– Ви ж скрізь проставляли терміни придатності. Ось дивіться – 2019 рік, так що я не брешу, – я показала свекрусі потерту етикетку.

– Ой, та що там? Усього п’ять років. У нас у селі й по десять зберігаються, і нічого – все завжди з’їдали, – посміхнулася Наталя Миколаївна. – Віталю, підтверди! – Додала вона, звернувшись до сина.

– Я ніколи не дивився на термін придатності, – густо почервонівши, розгублено відповів чоловік.

– Ви можете хоч і за двадцять років їх їсти, але ми не будемо, – заперечила я. – Якщо не хочете, щоб ми викинули ваші банки із соліннями, забирайте їх назад.

– Ну не їж, синочок з’їсть, – промовила Наталя Миколаївна і подивилася на Віталія.

– Якщо на смак все нормально, то з’їм, – не бажаючи образити матір, відповів чоловік.

Однак я не збиралася потурати свекрусі, та підбирати слова, щоб не засмутити її.

– Ніхто не їстиме прострочення! – рішуче заявила я. – Більше не передавайте нам прострочку, а якщо так шкода свою працю, з’їдайте самі!

Наталя Миколаївна облизала губи, що підсохли від нервозності, і глухо пробасила:

– Бач, які ви у нас багаті стали! Ще б років п’ять тому, не дивлячись би змолотили.

– Ось п’ять років тому, судячи з термінів, і треба було нам давати ваші соління, а не пхати зараз, коли вони стільки простояли, – відрізала я у відповідь.

Свекруха досадливо підібгала губи й вирвала з моїх рук банку з простроченими огірками.

– Заберу все із собою! Більше жодної картоплини вам не дам, – Наталя Миколаївна схопила сумку і, не попрощавшись, вискочила за двері.

– Ну ось, ти образила людину, – Віталій осудливо подивився на мене. – Можна було б і не говорити про те, що погані соління, і ми хочемо їх викинути.

– Що, на твою думку, я мала зробити? Подякувати їй за прострочення, і брехати, що ми все з’їмо? Ні, я сказала Наталі Миколаївні правду, зате вона тепер знатиме, що не варто пхати нам прострочення з виглядом, ніби врятувала нас від голоду, – обурено випалила я.

Чоловік невдоволено зиркнув на мене, і пішов у зал дивитися телевізор. Увечері він подзвонив матері, але та не взяла слухавку, тим самим показавши, що сильно на нього образилася.

Віталій мав рацію: Наталя Миколаївна вирішила, що син не заступився за неї переді мною, тому обірвала з ним будь-яке спілкування.

Понад пів року він міг тільки від батька дізнаватися про останні новини про матір. Але ближче до весни мати відтанула, і Віталій чудово знав, чому вона обрала саме цей період.

Наталі Миколаївні потрібна була допомога на городі, а син чудово підходив на роль помічника. Як ви вважаєте, прострочені соління від “коханої свекрухи” – це норма?

КІНЕЦЬ.