Він з сестрою мого чоловіка був 14 років була одружений, двоє дітей у них, – дві жінки гуляють і перемивають кісточки знайомим і знайомим знайомих, – ти мені зараз говориш, немов про іншу людину! Прямо повірити не можу!

— Це ти мені зараз розповідаєш, немов не про Леоніда, – усміхається друга, – якби я не спостерігала все це щодня, то я б не говорила. Але ж бачу! Леонід з 6 ранку вже в справах, то собаку годує, то сніг чистить. І це не замість роботи, а після роботи. Минулого року прибудову зробив до хати, влітку сусідка говорила, що сарай ставитимуть і хату декоративним брусом обшиватимуть.

— Ну і справи! Розповім сестрі, не повірить! Він же навіть сміття не виносив, чашку за собою помити – важко було! Свекруха про зятя ні слова доброго не сказала за все їхнє життя. Заробляв копійки, після роботи – диван, пінне і пульт від телека. Ось і всі його «чоловічі» обов’язки. Пузо відростив, жах.

— Яке пузо! Стрункий, як тополька. Та я фотки зроблю і скину тобі. Поліна вийде на ділянку, він до неї летить. На руках по двору носить. 7 років живуть, між іншим…

Жінки живуть у невеликому містечку. Власне, мікрорайонів нових тільки 2, а весь центр – приватний сектор, одноповерховий, патріархальний, з ділянками й городами, багато хто навіть деяку домашню худобу тримає, домашню птицю.

7 років тому Леонід пішов від законної дружини до Поліни. Поліна – не юна німфа, вона на 8 років старша за сестру чоловіка однієї з оповідачок.

Жило подружжя в одному з мікрорайонів, у впорядкованій квартирі. Поруч проживала у своєму будинку теща Леоніда. І городні роботи, і домашні турботи були постійною темою невдоволення дружини Леоніда та її мами.

— Чоловік мій тоді працював в іншому місті, – продовжує одна з жінок, – ми ще й знайомі з ним не були. Свекруха досі згадує, як зятя просила город копати.
— Терпіти не можу городи ваші, не зобов’язаний, не наймався, – вилаявся Леонід, – кому треба, хай копає. Так, їм. А не буде що, то куплю.
— Та на що ти купиш, – кип’ятилася теща, – доба через три з відповідною зарплатою. І робота – не бий лежачого, і по дому дружині не допомагаєш, і дітьми (коли зʼявилися двійнята) не займаєшся. Тобі 30-ти немає, а в тебе пузо вже срам прикриває! Ледар ти, як є ледар.

Дружина Леоніда мляво сварилася з чоловіком, бігала допомагати до мами на город, у неї ж позичала гроші, яких вічно не вистачало.
— Ну й немає її, особливо тут, роботи цієї, – зітхала дружина, – до столиці їхати? Та я йому казала, не хоче. Каже, що там жити в робочому гуртожитку, у моторошних умовах…
— Правильно, – чухалася теща, – нехай лежить, береже себе, нахлібник! У вас хлопчаки, вони що від такого татуся навчаться?

І тут раптово якось, – згадує оповідачка, – він від моєї родички пішов. Ось одним днем! Сказав, що зустрів іншу і пакет із речами зібрав.

А через 2 місяці ми здивувалися, сестра отримала величезні аліментu! У нього за час життя з нею, такої і зарплати не було. І я знала, що пішов до Поліни, нам її показували, просто я якось не пов’язала в розумі, що це сусідка твоя. Із хлопцями тепер уже бачиться, а до цього і сестра, і свекруха кістьми лягали, були проти.

Ну я, чесно, просто не вірю в те, що ти говориш!

— Поліні від бабусі дістався будиночок, – розповідає далі нова сусідка Леоніда, – з чоловіком першим вона розійшлася і пішла від нього в будинок. Ой, та там будинок був – сльози. Зручності у дворі, вода в колонці, паркан майже лежить.

— І що ж, усе це Леонід? – охає перша.

— Ні, – сміється друга, – не зовсім він. Вона 4 роки прожила з Генкою. Він їй і воду провів, і теплу вбиральню із ванною спорудив, і дах перекрив. І ти знаєш, Генка її теж на руках носив, хоча Поліна далеко не красуня. У неї син уже дорослий, так, струнка, працює десь у магазині. А потім на зміну Генці прийшов Льоня ваш. Машину купили, влітку на риболовлю разом їздять, увечері на ґанку в обнімку сидять щовечора. Він їй навіть полоти в городі не дає, сам усе робить.

— Чудеса. А сестра, напевно, бачила його, але ні слова не сказала про чудесні зміни в дружині. Неприємно, напевно, усвідомлювати, що з іншою мужик і працьовитий, і діловий, і уважний, і на руках носить. І ось диво, роботу в городі полюбив! Розповім своєму чоловікові, впаде. Напевно старається, напевно розписаний, ось тепер, якщо що, і будиночок можна у Поліни віджати. Ну щось йому належить, раз він і ремонт, і прибудову…

— А ось і ні! Гена теж намагався права качати, коли Поліна його виставила, але нічого не вигоріло. І не розписані вони з Поліною, я якось запитувала, ну, з прикольними реченнями, мовляв, скільки ви вже в шлюбі? «Анітрохи, ми не одружені», – каже і регоче.

— Уміють же деякі жінки», – зітхнувши, каже колишня родичка Леоніда.

— І не кажи…

КІНЕЦЬ.