Все, дорога гостям в мою оселю закрита. То їм коти мої не такі, то мені їхні діти все розносять. Хоч раніше часто приймала гостей у своєму будинку.

Все почалося, коли я перейшла до п’ятого класу. Мене перевели до нової школи, де у мене з’явилося багато друзів. На початку мені подобалося запрошувати їх до себе додому, і ми проводили багато часу у мене.

Однак згодом я помітила, що друзі можуть поводитися нав’язливо і безцеремонно. Я розповім, як гості почали мене дратувати і чим це скінчилося.

Найчастіше гості приходили до мене цілою компанією. Думаю, ви уявляєте, як це буває: ввалюється натовп народу, гості швидше протискуються до квартири, а взуття зняти забувають.

Іноді мені здавалося, що вони надивилися фільмів, де люди приходять з вулиці додому і мало не лягають на ліжко просто в черевиках. Може десь так і заведено, але не в мене вдома.

Якось стався такий випадок. Друзі прийшли раніше. Я ще готувала закуски, тож вони пішли прямо до моєї кімнати. Заходжу до них з тарілками і мало не кидаю їх на підлогу, в осаді від побаченого.

Гості втрьох розвалилися на моєму ліжку і сиділи на ньому прямо у взутті та верхньому одязі. А оскільки я не встигла застелити ліжко покривалом, вони плюхнулися на нього прямо поверх постільної.

Ковдру вони так взагалі безцеремонно зім’яли, а подушки підклали собі під спини, щоб було зручніше. Коли я попросила їх пройти до передпокою, залишити там взуття і повернутися назад, вони ще й обурювалися, яка я зануда.

Зі мною живуть два коти. Один із них вгодований і дуже пухкий. Через це гості завжди норовлять його торкнутися, пом’яти, потискати і потримати на руках. А кіт це все терпіти не може. Але, зрозуміло, гості його не питають, і мене це дуже дратує.

Справа не в тому, що я не хочу, щоб хтось чіпав або гладив кота. Але уявіть, коли в гості приходять одразу п’ятеро людей і троє з них чоловіки з низьким голосом, кіт одразу лякається.

І ось одного разу ці п’ять людей оточують кота, який досі спокійно дрімав у своїй лежанці. Мало того, що вони розбудили його, то ще й вийняли бідолаху з ліжечка і принесли на кухню.

– Він у вас на руках сидить взагалі? – запитує мене подруга.

– Ні, він таке не любить, – відповіла я.

Аргумент не діє, і подруга все одно бере переляканого кота на руки. Я ж у цей момент не хочу знову здатися занудою і намагаюся говорити максимально чемно.

– Катю, – кажу я, – ти зараз будеш у шерсті. Краще відпусти котиська. До того ж сама бачиш, йому не подобається сидіти на руках.

– Ой та ладно. Потерпить, – чую у відповідь.

Кіт посидів на колінах у Каті секунд п’ять, після чого почав наполегливо вириватися і в паніці втік до іншої кімнати.

– Тепер я вся в шерсті! – обурюється Катя. – А чому він у тебе так линяє? Ти його не вичісуєш чи що?

Було якесь свято і я знову покликала до себе друзів. Прийшла подруга, прошмигнула до кімнати і знаєте, що зробила насамперед? Провела пальцем по краю шафи, виявивши на ньому пил.

– Ого, як у тебе брудно, – каже Ірина і підносить палець так близько до мого обличчя, що я аж чхнула, коли пил потрапив мені в ніс.

Я нічого не відповіла, але осад залишився, адже напередодні я спеціально прибирала, щоби прийняти дорогих гостей. От питається, навіщо так робити? Я ж не ходжу по чужих квартирах і не заглядаю в усі щілини в пошуках пилу чи сміття.

Знаю людей з протилежною думкою. Наприклад, одна моя подруга дуже любить приймати гостей. Майже щоп’ятниці до них з чоловіком приходить ціла купа знайомих. Дивно, що навіть після історії, яку подруга мені розповіла, вона не припинила влаштовувати вдома посиденьки.

– Покликали ми гостей на Новий рік, – розказала мені Анастасія. – Наш друг привів нову пасію, попрямував з нею прямо у ванну і замкнувся до кінця вечірки.

Коли гості почали розходитися, я пішла спитати, як у них справи. Заходжу і мало не впала. Прямо на пральні лежать костюми Джокера і Харлі Квінн. Виявилося, вони пролили на себе щось, пішли перевдягатися та й покидали мокрі речі у ванній.

Фарба з яскравих синтетичних костюмів надрукувалась на білій панелі пральної машини, я її ледве відмила. А ще вони моїм білим рушником витерлися. Змилися вони з вечірки швидко, але, на жаль, не безслідно.

От я особисто і вирішила, що гостей у моєму будинку більше не буде. То був день народження мого хлопця. Ми покликали лише близьких друзів, а вони раптом привели своїх знайомих. Подруга – нового молодика, а друг – якогось приятеля мого Дениса.

Вишнею на торті стала пара, яка без попередження прийшла з двома маленькими дітьми.

Звісно, ​​ми не розсилали офіційних запрошень, де прописано, у якому складі приходити на свято. Але я наївно вважала, що це зрозуміло.

Не уявляю, що я вирушаю в гості і беру заразом всю свою рідню або нових приятелів, хоча запросили в гості одну лише мене. І я б однозначно спитала, чи можна взяти з собою дитину.

Ми запланували посиденьки у вузькому колі дорослих та їжі розрахували тільки на тих, кого запросили. Та й стільців було обмаль.

Коли прийшли непрохані гості, почався справжній хаос: люди ходили квартирою, оглядали кожну кімнату і, зрозуміло, докопувалися до кота.

Кілька разів я заходила в спальню і знаходила там чашки та тарілки, але все одно зберігала спокій. Рівно, поки хтось із дітей не розмалював фломастерами мої нові штори.

Поки діти, відставши від штор, почали гратися з моїми новими помадами в спальні, я на дуже підвищених тонах висловила друзям усе, що про них думаю. Звичайно, я розумію, що це було негарно, але в мене накипіло.

Весь цей час я намагалася бути тактовною та обмежуватися ввічливими зауваженнями. Ось до чого це призвело. Завершився той пам’ятний вечір фразою:

– Люди, у мене ми більше не збираємося.

Друзі пішли надуті, але за кілька днів все вляглося і ми обговорили ситуацію. Хтось вибачився, а хтось задумався. Найважливіше те, що ми не перестали бути друзями. Ми спілкуємось як і раніше, просто тепер гості до мене не приходять.

І мені стало набагато комфортніше, адже довгий час я просто терпіла те, що мені зовсім не до вподоби. Мій дім – мій особистий простір, крапка. А ви приймаєте гостей чи підтримуєте мене?

Джерело