– Відразу їдь до мене, мамо, – скомандував син по телефону. – Ми з дружиною і дітьми на тебе чекаємо. Марина готується до твого приїзду, голубці твої улюблені зробила.

Не встигла я від сина слухавку поставити, як тут донька вже мені телефонує, і каже, що все готово, щоб я перше до неї їхала, а потім додому.

Я б мала радіти від такої надмірної уваги дітей, та мені чомусь не радіється зовсім. Я заробітчанка вже 17 років, і розумію, що не я дітям потрібна, а мої гроші.

Так завжди було, та цього разу я вирішила їм сюрприз зробити, але нічого їм про це не сказала. Додому я їду не одна, а з своїм чоловіком, Андреа. Це італієць, за якого я нещодавно заміж вийшла.

Та діти мої про це не знають нічого. Тому так і чекають, бо думають, що нову порцію грошей отримають. Проте, цього разу все буде по-іншому.

Я стала заробітчанкою не з доброго життя. Ми з чоловіком жили погано, сварилися постійно через гроші, яких ніколи не вистачало.

Як тільки я поїхала з дому, мій чоловік собі в сусідньому селі іншу жінку знайшов, і до неї пішов. А діти з моєю мамою залишилися.

Пам’ятаю свій перший день в Італії. Водій буса мене привіз на стоянку і я пішла в парк на Ребібії. Мені казали, що там збираються наші заробітчанки, які допоможуть з пошуком роботи.

Та роботу я знайшла не відразу, тому довелося кілька днів в тому парку і просидіти. Спала я на лавочці, на тих сумках, з якими приїхала. Добре, що тоді хоч літо було.

Потім якась жіночка мені сказала, що є робота в глухому далекому селі, куди ніхто не хоче їхати. Але платять добре, аж тисячу сто євро в місяць.

Я погодилася, бо у мене не було іншого виходу. Село і справді було глухе, а з роботою мені пощастило, бо я мала дуже доброго синьйора.

Перш за все я стала заробляти на житло. І син, і дочка вже були дорослими, і в будь-який момент могли сказати, що вони одружуються, тож я мала бути готовою.

Так і сталося. Першою вийшла заміж донька, і я їй подарувала квартиру. Потім така ж історія і з сином була. Так що дітей я житлом забезпечила.

А далі гроші заробляла, і їм висилала, в надії, що вони мені допоможуть мій будинок в селі трохи підремонтувати.

Син гроші брав, ділився з сестрою, а до моїх потреб дітям було байдуже, вони все на себе витрачали. А мені казали, що поки я надумаю повертатися, вони все зроблять.

Одного разу я приїхала у відпустку, то була зима, на Різдво. Я думала, що хтось з дітей мене забере до себе, щоб я в своїй хаті не мерзла, та діти мене до себе не покликали. І до мене дійшло, що якщо я їм не потрібна зараз, то і потім буду непотрібною.

Приїхала я в Італію, і якраз роботу змінила. Стала я в Мілані доглядати одного літнього італійця. Придивився там до мене його син. Я спочатку всі його знаки уваги ігнорувала, бо ж не вірила, що з цього щось серйозне може вийти.

Та Андреа виявився наполегливим, він зробив мені пропозицію. А я, навіть неочікувано для себе, погодилася. Мені не було що втрачати, та й Андреа виявився дуже хорошим чоловіком, яких мало.

Проте у нього була умова – ми одружуємося і я перестаю працювати. Грошей у нього було достатньо, щоб нас двох забезпечити, а дітям він мені заборонив допомагати, сказав, що це сором, вони дорослі, і самі мають дбати про себе.

Коли я сказала, що їду додому, Андреа напросився їхати зі мною. Хотів подивитися як я живу, і з дітьми моїми ближче познайомитися.

Дітям я нічого не сказала про те, що я їду не одна.

Ні до сина, ні до доньки я не поїхала, а відразу попрямувала в село. Туди і дітей своїх покликала, там їм і сюрприз влаштувала.

Мої дорослі діти, яким я стільки всього допомогла, зовсім за мене не пораділи. Вони стали казати, що з моєї сторони – це безвідповідально, адже вони на мене розраховували.

Я засмутилася, бо сподівалася таки на їхню підтримку Та рішення свого я не збираюся змінювати, хоча і сама розумію, що з італійцем теж своєрідна лотерея. Вийде чи не вийде – час покаже. Принаймні, він зі мною розписався, а це вже не абищо.

Діти як зрозуміли, що я не жартую, і грошей справді нема, то перестали зі мною спілкуватися. І це все, що я отримала від них в знак подяки за те, що так їм допомагала.

Джерело