Дзвінок від Віктора застав Віку зненацька. Хоч вони офіційно не розлучалися, але вже понад 10 років жили в різних містах. Віктор надсилав гроші двічі на рік, навідувався лише на свята і знову їхав.

Віка вже була на пенсії, а Віктор продовжував працювати, пояснюючи, що не може залишити високооплачувану посаду і працюватиме до пенсії.

З роками Віка звикла до такого порядку, хоч самотність частенько давала про себе знати. Донька давно вийшла заміж, жила окремо і подарувала їй двох онуків – саме вони й були сенсом її життя. Але раптом Віктор вирішив повернутися.

Віка метушилася на кухні, готуючи вечерю, коли пролунав дзвінок у двері. Відчинивши, вона застигла від здивування. Поруч із чоловіком стояв хлопчик, на вигляд років п’яти.

— Хто це, Вікторе? — здивовано запитала вона.

— Це мій син… — відповів він.

Світ перед очима Віки ніби затьмарився.
— Як ти міг? — прошепотіла вона, намагаючись триматися.

— Пішов геть! Що за ганьба на старість років!

Не слухаючи пояснень, вона схопила пальто і вибігла на вулицю. Віка ішла, тримаючись за поручні, ліхтарі чи паркани, що траплялися на шляху.

В голові крутилися думки:
*«Може, якби я його тоді зупинила, все склалося б інакше? Якби запропонувала знайти роботу разом, він би не поїхав?»*

Після довгих роздумів вона повернулася додому. Відчинивши двері, побачила, що чоловік сидить на кухні, навіть не знявши куртки, а хлопчик мирно спить у передпокої.

— А де його мати? — холодно запитала Віка.

— Загинула в аварії… зовсім недавно, — відповів Віктор.

— Я розумію, що зробив помилку. Не треба було тоді їхати, можна було знайти роботу тут…

Але Віка не дослухала. Вона підійшла до хлопчика, обережно взяла його на руки і понесла до спальні.

— Спи, малюк… спи, — прошепотіла вона.

Віктор підійшов і обійняв їх обох. Хлопчик розплющив очі й тихо запитав:

— Ти будеш моєю мамою?

— Буду, синочку… — відповіла Віка, витираючи сльози.

КІНЕЦЬ.