Коли мама Наталі, Олена, повідомила, що виходить заміж, дівчина відреагувала спокійно:

– Ну, виходить і виходить. Що мені до того? – подумала вона.

Майбутнього вітчима Наталка добре знала – це був дядько Віктор, давній друг їхньої сім’ї. Він був порядним і працьовитим чоловіком, який не мав шкідливих звичок, і це одразу додавало йому ваги в очах Наталки.

Дівчина не знала, як би поставилася до іншого чоловіка, але дядька Віктора була готова прийняти. Вона лише попередила маму:
– Батьком він для мене ніколи не стане, і так його я не називатиму.

Олена розуміла дочку й не вимагала від неї цього. Вона лише раділа, що Наталка не заперечувала проти її шлюбу. Олена знала, що характер у доньки складний, і якщо б Наталка хоч натякнула, що проти заміжжя, вона б, можливо, відмовилася від своїх планів.

Невдовзі після весілля Віктор переїхав жити до них.

Спочатку між Наталкою і вітчимом не було ні конфліктів, ні особливого спілкування. Вони жили під одним дахом, їли за одним столом і разом їздили на дачу. Їхнє спілкування обмежувалося ввічливим «привіт» і «до побачення».

Олена сподівалася, що з часом усе зміниться. І зміни дійсно настали, але зовсім не так, як вона очікувала.

***

Того дня погода була чудова.

Олена вирішила піти до магазину, щоб купити інгредієнти для торта. Вона знала, як Наталка любить її випічку, і хотіла зробити приємне.

Йдучи дорогою, Олена не встигла зреагувати на звук різкого гальмування…

Віктор був на роботі, коли отримав дзвінок: його дружина потрапила в аварію, її забрала швидка. Він негайно поїхав до лікарні, де почув важкі новини – шанси Олени на одужання були дуже низькими.

Повернувшись додому, Віктор не знав, як сказати Наталці, що її мама, можливо, більше не повернеться.

– А мама де? Я їй дзвоню, але телефон вимкнений, – зустріла його запитанням Наталка.

Дівчина відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. Її очі наповнилися слізьми, і вона розплакалася.

Віктор не знав, як її заспокоїти. Він лише приніс склянку води й викликав швидку, щоб переконатися, що падчерці нічого не загрожує.

Увечері Наталка заснула після заспокійливого, а Віктор не міг стулити очей. Він постійно дивився на телефон, боячись почути фатальну новину.

Вранці Наталка спустилася на кухню зібраною й спокійною. Жодної сльози на її обличчі не було. Вона приготувала каву для себе та Віктора, а потім запитала:

– Я можу побачити маму?

Віктор пояснив, що поки це неможливо, і обережно натякнув, що шанси дуже малі.

Наталка впевнено сказала:
– З мамою все буде гаразд. Вона обіцяла, що на мій день народження ми поїдемо в гори. А мама ніколи не порушує своїх обіцянок.

Її слова надихнули Віктора. Він зрозумів, що повинен боротися за Олену, щоб підтримати Наталку.

***

Розпочалася виснажлива боротьба за життя Олени. За цей час Наталка та Віктор стали ближчими. Вони разом долали труднощі й підтримували одне одного. Наталка старанно вчилася, щоб порадувати маму, а у вільний час навчала Віктора готувати.

Олена поступово відновлювалася, хоч і дуже повільно. Коли вона вперше відкрила очі після довгого лікування, перед нею були обличчя її коханого чоловіка та дочки.

На очах Олени з’явилися сльози, а Наталка й Віктор навперейми кинулися її заспокоювати.

***

Минуло десять років.

Наталка повернулася з-за кордону зі своїм чоловіком і трирічним сином Сергійком. Олена й Віктор вперше побачили онука наживо.

Сергійко запитав у мами:

– Мамо, а хто цей дядько? Це твій тато?

Наталка зі сльозами обійняла Віктора й відповіла:

– Так, синку. Це мій тато. Найкращий тато на світі.

Віктор не зміг стримати сліз. Попри те, що Наталка довго називала його лише «дядько Вітя», він завжди вважав її своєю дочкою.

Тією, яка стала для нього найріднішою людиною.

Біда, що колись об’єднала їхню сім’ю, зробила їх справжньою родиною. Вони навчилися підтримувати одне одного й цінувати кожен день разом.

КІНЕЦЬ.