Вчорашній дзвінок чоловіка застав Вікторію зненацька. Вони вже десять років живуть у різних містах. Ні, не розлучалися. Просто Віктор поїхав на заробітки, та так там і прижився. Гроші відправляв справно, приїжджав двічі на рік на тиждень. Відпочине і знову поїде.

Вікторія вже й на пенсію вийшла, а Віктор усе працював в іншому місті. Дружина кликала чоловіка додому, але він не кидав високооплачувану роботу, говорив, що ось допрацює до пенсії, тоді приїде назовсім.

Вікторія сильно й не наполягала, за десять років звикла так жити. Начебто й заміжня, але одна. Дочка тоді ще, десять років тому, вийшла заміж. Тепер уже двоє дітей. Вікторія й жила тим, що допомагала доньці з онуками.

Зранку Вікторія запланувала приготувати щось смачненьке і пирогів напекти. Треба тільки в магазин збігати до приїзду чоловіка. Завела тісто і почула звук дверей, що відчиняються. Радісна, чоловік приїхав, вийшла в коридор і зупинилася в подиві. У коридорі стояв чоловік із хлопчиком років п’яти. Замість привітання Вікторія запитала:

— А це хто?

— Син мій, – відповів чоловік.

Вікторія повільно, без сил опустилася по стінці.

— Що з тобою? – підхопив її чоловік.

— Йди геть! – заголосила Вікторія. – Як ти міг так вчинити? Що люди скажуть? Пес блудливий! Сором на старості років!

Вікторія голосила, а чоловік із хлопчиком так і стояли в дверях, боячись поворухнутися.

Вікторія раптом згадала про магазин, накинула пальто на халат, одягла чоботи на босу ногу, схопила сумку і вискочила на вулицю. Морозне повітря остудило розпалене обличчя Вікторії. Вона зменшила крок. Думки почали упорядковуватися, і на запитання, як так вийшло, Вікторія сама знаходила відповіді.

Десять років тому чоловік втратив роботу. А в їхньому маленькому місті не було іншої. Тоді друг чоловіка і покликав його в інше місто на заробітки. Казав, що трохи попрацюємо, грошей підзаробимо, а там, дивись, і в рідному місті робота знайдеться. Чоловік поїхав і надсилав хороші гроші. Вікторія раділа. Донька тоді тільки заміж вийшла, їй допомагали. А воно он як вийшло.

«Якби я тоді його не «пиляла» через брак грошей, то, може, він і не поїхав на заробітки. Ну, знайшов би роботу тут. Не було б, звичайно, таких грошей, зате не було б зараз цього хлопчика», – картала себе Вікторія.

Вона купила продукти і повернулася додому. Чоловік, не роздягнувшись, димів на кухні, хлопчик спав на кушетці в передпокої.

— Мати його де? – навіть не знявши пальто Вікторія, зайшла на кухню.

— Загинула в аварії. Віко, я, звичайно, винен, – почав розмову чоловік, зрадівши, що дружина не кричить, не голосить. – Дурень захопився. Не треба було мені їхати тоді. Знайшов би роботу і тут.

Вікторія махнула рукою, роздяглася, взяла хлопчика на руки й віднесла на диван. Зняла з нього верхній одяг і вкрила ковдрою. Він розплющив очі. Вікторія погладила його по голові:

—  Спи, малюк.

Він сів, обійняв Вікторію і запитав:

— Ти тепер будеш моєю мамою?

— Буду, малюк, буду… Виспався? Підемо пироги пекти.

Життя часто нам приносить різні «сюрпризи» перевіряючи нас на витривалість. Але ж потрібно не забувати, що через кожну людину, яка нам зустрічається на життєвому шляху, з нами говорить Бог.

КІНЕЦЬ.