Пишу напевно від відчаю і прошу допомоги. Моя історія стара як світ, але від цього не стає легше чоловік розлюбив і пішов!

Починалося все дуже добре, ми познайомилися, коли були зовсім юні, зустрічалися і шалено кохали одне одного. Через 5 років стосунків вирішили одружитися, у шлюбі жили чудово. Все для себе робили і купували: квартиру, ремонти, облаштовували побут, відпочивали, розважалися, кохали одне одного.

Через 5 років шлюбу вирішили завести малюка. Ось тут то все і почалося. Мій цікавий стан був дуже важким, я кілька разів лежала в лікарні із загрозою і практично перестала працювати, постійно була на лікарняному. На половині процесу виношування мого чоловіка наче підмінили, він перестав звертати увагу на мене, приділяти знаки уваги, постійно був похмурий і занурювався в себе. Я, своєю чергою, злилася і сказилася.

Одного вечора він довів себе до нетямущого стану, наодинці сидячи на кухні, я спочатку розсердилася, не багато посварилася на нього, але бачу, що йому байдуже, що я там кажу або плачу, вирішила зайти з іншого боку і вивела його на розмову. Він зізнався!!! Як же було нелегко чути це, особливо будучи при надії… Він зізнався, що як жінку він мене більше не любить, як найближчого родича любить, і що він не знає, що йому робити, адже скоро зʼявиться дитина, і він уже любить її дуже…

Було зрозуміло, що не легко йому теж від такої ситуації. Ну я, переборовши свою гордість, спробувала налагодити стосунки, готувала ще більше і смачніше (керуючись тим, що шлях до серця чоловіка лежить через шлунок), намагалася мати ще кращий вигляд (до слова – вагу я не набрала, навпаки – так як протікало все важко, скинула ще, за собою доглядала), намагалася хвалити і робити компліменти.

Одним словом зазвичай під час виношування малюка вся увага приділяється жінці, а в мене все навпаки – чоловікові (так прикро звичайно). Ну начебто все налагодилося зʼявився чудовий малюк. Насилу прожили ми ще 1,5 року не погано, бідно але нормально. І ось після Нового року та ж історія у чоловіка, знову хоче піти, напади агресії.

Як кішка з собакою почалися скандали, недомовки, і розмов на тему його депресії. До речі, в ліжку все нормально, регулярна близькість, навіть більше стало (хоча хто знає, може, для чоловіків, якщо жінка і не кохана, але гарна і з непоганою фігурою, то і не з любові можна). Я, навіть сама забула, що таке депресія з ним, тому що він людина творча, і в нього такі стани постійно…

І ось сидимо ми ввечері, граємося з дитиною, він телевізор дивиться, і вийшов якийсь жартівливий спір… Я йому сказала: «От я нелюба, мабуть,» на що він мені відповів: «Ну, не люба, я ж, сказав тобі, і живу я лише через дитину»…

Я, дурна, напевно, повірила, сама собі придумала, що минулий раз була криза в нього. Ну ми навіть не сварилися просто поговорили. Він сказав, що від дитини не відмовляється, грошима допомагати буде, сам зніме квартиру і поїде. Адже я теж розумію, що не можна тримати людину, якщо не хоче, сказала йому – роби як вважаєш за потрібне.

Подумавши, чоловік запитав, чи не заважаю я йому тут. Я природно відповіла, що ні, він сказав, що поки залишиться. Пізніше, ввечері подумавши, я запропонувала відвідати сімейного психолога, знайшла навіть із хорошими відгуками, але він відмовився, мабуть, уже пізно пити боржомі, як то кажуть…

Сьогодні я попросила після роботи зайти його в магазин і купити харчування дитині, він сказав, що не прийде додому, піде до своїх батьків. Ну ось мій світ остаточно завалився….

Ви знаєте, я чоловіка не звинувачую, він хороша людина, не поганий чоловік, хороший батько. Адже він не винен, насильно милим не будеш, як то кажуть! Просто від цього не легше!!! Прикро за сина, що він без батька в сім’ї буде (вихідний батько все одно не те). Напевно і я винна, не буває одного винного в тому, що шлюб не склався.

А як же мені от жити? Я зараз відірвана трохи від світу, оскільки перебуваю в декреті, допомоги немає, я з дитиною одна, кудись ходити не варіант, вік такий у дитини, що зараз тільки її розвитком займаюся, навіть на хобі часу немає. Подруг готових кинуться в негайну допомогу немає! Є мама, яка підтримала і сказала, що допоможе виростити сина, але вона працює і у неї своє життя є і вона морально не зможе допомогти!

Мені цікава ваша думка, якщо раптом чоловік схаменеться і вирішить повернутися, чи є майбутнє у таких стосунків?
Допоможіть порадою як мені впоратися з усім цим? Куди мені подітися від цього болю?

КІНЕЦЬ.