Свекруха не спілкувалася зі мною та онуком з часів нашого розлучення з її найдорожчим синочком, тобто дванадцять років. А тепер дзвонить, вимагає, щоб я власним коштом поставила пам’ятник колишньому чоловікові, який востаннє з’являвся в нашому житті приблизно ті ж дванадцять років тому.

Розлучення було очікуване, у мене прокинувся мозок, і я зрозуміла, що так жити не можна. Хотілося б, щоб це сталося раніше, але заміж я вийшла у вісімнадцять років, мозок у мене в ту пору в голові навіть не ночував.

Але коли колишній чоловік мене зіштовхнув зі сходів, а я була в положені, в голові щось включилося. Дякувати Богу, що я тоді відбулася лише зламаним зап’ястям, все могло закінчитися набагато гірше.

Я подала на розлучення, виставивши чоловіка за двері своєї квартири. Ні його наступні появи з вимолюванням прощення, ні дзвінки свекрухи, що у сім’ї всяке буває, на мене не вплинули.

Чоловік йшов, скрупульозно збираючи все, що куплено на його гроші, що дарувала його мати. Навіть серветки забрав із кухні та дві криві виделки, які привіз із собою під час переїзду.

А свекруха потім дзвонила і волала, що на одній каструлі кришки немає, та мабуть, вимагала, щоб я її пустила на пошук кришки.

Коротше, розлучення було тим ще цирком. Я заявила, що якщо вони від мене не відстануть, то я подам на аліменти та прискіпливо стежитиму, щоб мені їх платили, а якщо не стануть, то домагатимуся.

Як вітром здуло, більше жодного дзвінка не було, поки я не поїхала до пологового будинку. Ми вже були у розлученні, коли я народила, але колишній чоловік наполягав, щоб я дитину записала на нього. А воно мені потрібне?

Послала його лісом, чим дуже образила, але ні він до мене, ні я до нього не мала більше жодного відношення. Я була щаслива, що ця родина від мене відчепилась.

За дванадцять років багато води спливло. Ні колишній, ні його матір на горизонті не з’являлися, що мене дуже тішило. Син ріс розумним, красивим та проблем не доставляв.

Про те, що в нього є тато та ще одна бабуся, я йому сказала, щоб він не дізнався цієї інформації від “доброзичливих” людей. Містечко у нас невелике, тому охочих розповісти “правду” знайшлося б чимало.

Але ні бачити, ні чути батька з бабусею сину бажання не виявив. Дуже по-дорослому заявив, що якщо він їм не потрібен, то вони йому теж не потрібні.

Про те, що колишній пішов з життя мені розповіли на роботі. У нього останні роки справи йшли не дуже, він переїхав жити до районного центру, де остаточно деградував. Ось і закінчилося його життя швидко і безглуздо, хтось із товаришів по чарці допоміг відійти.

Сумно, таки жива людина, але на похорон я навіть не збиралася, бо мені там робити нічого. Сина тягти дивитись на дядька я не вважала за потрібне, він живим жодного разу не бачив, тож це не найкраща ідея.

Я йому сказала, що, мовляв, чоловік, від якого я тебе народила, помер. Сину було зовсім нецікаво, він для нього такий самий міфічний звір, як і єдиноріг. Це було очікувано.

А ось дзвінок колишньої свекрухи мене здивував. Вона подзвонила, ще раз розповіла те, що я й так знала, але у своїй інтерпретації, де її син не був ні в чому винен, це все лиха доля.

Завуальовано було сказано, що якби я від нього не втекла, може, все було б інакше. Я вважала за краще удати, що не зрозуміла цієї шпильки.

А дзвонила колишня свекруха ось з якого приводу. Треба облаштувати могилку. Поки що там хрест з огорожею, а через рік треба ставити пам’ятник. І ставити його належить мені.

– Він тобі сина подарував, ти маєш сплатити йому пам’ятник, – в ультимативній формі заявила мені колишня свекруха.

Ага, а ще він мене зі сходів зіштовхнув, подарувавши перелом. Це я також пам’ятаю. Та й з якого дива я повинна щось робити для чужої мені людини?

Ми жили всього нічого разом, а потім понад десять років навіть не бачилися. І до сина ця людина жодного стосунку не мала, тому їм маніпулювати тут мені не треба.

Свекруху я послала, номер її заблокований, сподіваюся, що я їй доступно все пояснила, більше не подзвонить. Як взагалі вистачило нахабства мені таке сказати?

КІНЕЦЬ.