Не думала Ганна Федорівна, що на старості років рідний син вижене її з дому. Її коханий, ненаглядний Олежек!

Він, виштовхавши матір на сходи, просто зачинив двері на замок і засувку. Анна знала, що це не він, він не винен… це все прокляті речовини, до яких пристрастився Олег, і які безповоротно впливають на психіку.

Вона стала стукати, тоді Олег відчинив і сказав, що їй має бути соромно перед сусідами за те, що виховала такого покидька, як він.

— Олежку!

— Пішла ти!

— Олеже… ну куди, куди я піду, мені ж абсолютно нікуди йти! Я тут прописана! – вона спробувала проскочити до квартири, але син відштовхнув її і, зачинивши двері, врубив якусь дику музику.

Навпроти жив кремезний (в минулому – впливова людина) пенсіонер, Петро Андрійович із дружиною Оксаною Іванівною, донькою, зятем і двома онуками. Напрошуватися до нього було незручно, але шмигнувши носом, Ганна Федорівна все ж натиснула кнопку дзвінка. Сусіди, звісно, чули, як вона стукала у власні двері, і здогадалися, в чому справа. Вони відразу відчинили їй, і Ганна Федорівна, боячись, що сусіди вирішать, що вона хоче в них затриматися, зашепотіла:

— Я до вас на хвилиночку, тільки подзвонити! Подзвоню і…

— Звичайно, Ганно, звичайно. – Петро Андрійович зробив запрошувальний жест у бік кухні, де стояв телефонний апарат. – Дівчатка, збирайте свої витвори мистецтва. – сказав він онучкам. – Он, там «Вечірня казка» починається, чуєте?

Із прохідної вітальні, де стояв телевізор, справді чулася переливчаста мелодія улюбленої передачі дітвори.

Олежек теж колись любив дивитися «Вечірню казку»! У Ганни Федорівни запаморочилося в голові.

— Дякую, Петре. Я скоро. Господи, щось руки, як чужі… вона намагалася вивудити з сумки записну книжку, там були записані телефони всіх її приятельок, але книжка вислизала від неї. Тоді вона набрала номер, який пам’ятала напам’ять – найкращої подруги Юлі. Раніше вони часто зустрічалися, гуляли в парку, ділилися враженнями про життя, про успіхи дітей. Але відтоді, як Олег виніс усе з дому, зустрічі припинилися. Ганні Федорівні було соромно скаржитися подрузі, адже та звикла чути тільки хороше.

На тому кінці ніхто не брав слухавки. Нарешті, обличчя Ганни Федорівни просвітліло:

— Юля? Юляш, це я, Аня! …Як це… її немає більше? Коли це сталося?

Трубка випала в неї з рук, і жінка почала сунутися вниз. Петро Андрійович, який спостерігав за сусідкою пильним поглядом, підхопив слухавку і почав набирати короткий номер. Чітко доповів диспетчеру:

— Алло? Швидка? Пришліть бригаду, терміново! У нас тут втрата свідомості. Жінка, за шістдесят. Яка різниця? Пишіть адресу!

Прийшовши трохи до тями Ганна Федорівна не відразу зрозуміла, що швидка для неї. Вона подумала, що хтось із домочадців Петра Андрійовича захворів, та ще й так важко.

— Ой… Вибачте, я, напевно, піду? – сказала вона, але не змогла піднятися. Нога поїхала вбік, і ще з Анною сталася маленька неприємність: вона сходила по «маленькому» під себе. – Ой, як соромно…вибачте мене… Оксана! Дай ганчірку мені… я приберу… – говорити їй було важко, язик не перевертався і схоже, що сусіди навіть не зрозуміли, що вона лопоче.

Оксана Іванівна, дивлячись на неї з неприхованим жалем, допомогла їй пересісти в крісло. Швидка приїхала швидко, і Анну Федорівну одразу ж забрали в лікарню.

Лежачи в палаті, на чистій білизні, вона почувалася майже щасливою. Якби не кончина подруги… у Юлиної доньки голос, зовсім як у матері.

Так-то ж, як складно вийшло: тепер їй не треба шукати притулок, принижуватися… Зараз свідомість її все глибше занурюється в болото, з якого вихід тільки в інший, кращий світ.

— Так значить, Біленька Ганна Федорівна? – почула вона крізь пелену чоловічий голос.

— Так, це я, – відгукнулася вона. Тіла свого вона майже не відчувала, наче лежала на хмаринці.

— Так… так… – почувся шелест перегортання сторінок. Розплющивши очі, вона побачила чоловіка в білому халаті, який стояв поруч.

Помітивши її погляд, він усміхнувся:

— Я ваш лікар, Микита Петрович.

— Рада…

— Скажіть, як ви почуваєтеся – вам краще?

Якщо важко говорити, просто заплющуйте очі. Один раз – «так». Два рази – «ні».

— Скажіть… я скоро?

— У якому сенсі скоро? – лікар нахилився над нею, оскільки голос її був слабкий.

— Піду… скоро? – вона хотіла посміхнутися, але не змогла.

— Давайте не будемо поспішати! – скоромовкою сказав Микита Петрович і пішов далі здійснювати обхід.

Вона заплющила очі. Крім неї в палаті було ще кілька жінок. Одна постійно просила пити, але до неї ніхто не підходив.

— Дайте, дайте пити… прошу… пити – благала нещасна, але ніхто не звертав на неї уваги.

Коли медсестра прийшла робити уколи й перевертати хворих, Ганна Федорівна схопила її за халат:

— Допоможіть… дайте їй води!

— У неї все одно все виливається! Тому їй тільки крапельниця! – відмахнулася медсестра.

— Прошу вас… будь ласка, напоїть бабусю!

Медсестра зітхнула і підійшла до старої. Взяла з її тумбочки воду і, знявши з кришки ковпачок, приклала пластиковий кінчик до синюшних губ. Але стара не могла самостійно зробити ковток. Вода струмочком побігла з рота на подушку.

— Ось. Задоволені тепер? Ви думаєте, ми звірі тут? – повернулася до Ганни Федорівни медсестра.

— Я так… не думаю, – Ганні Федорівні стало ніяково.

Під бурмотіння і сопіння вона, нарешті, стала засинати. Уві сні їй привиділася подруга Юля. Вона була одягнена точнісінько так, як під час їхньої останньої зустрічі: гарний жакет, спідниця в тон і незмінний берет. Як завжди ідеально укладений хвилями чубчик, акуратні золоті краплі у вухах.

— Юлечко, ти прийшла! Ти за мною? – запитала Анна подругу, взявши її за руку. Рука була тепла, жива.

— Ні, Анют. Твій час ще не настав. Я як дізналася, що з тобою сталося, так засмутилася! – Юля з сумом дивилася на Анну.

— Юль. Мені нікуди йти. Забери мене звідси! Тут жахливий запах! Старенька ця нещасна весь час стогне… немає моїх сил.

— А чого стогне? – Юля подивилася на ліжко, де лежала сусідка Анни по палаті.

— Напитися вона не може. Не може ковтати… – сама Ганна говорила чисто і виразно, як раніше.

— Так візьми й напої! – Юля стала танути, стоншуватися.

— Юль… куди ти? Не залишай мене тут! – крикнула Анна і заплющила очі.

Коли вона знову розплющила очі, у відділенні погасили світло. Старенька притихла. «Може, пішла?» – подумала Анна. – «Відмучилася, бідолаха». Але, тільки вона так подумала, як почула знайоме:

— Пити! Дайте пити…

Анна повернула голову. «Візьми і напої» – знову донісся до її свідомості Юлин голос. Анна спробувала встати, але не тут-то було. Рука і нога були, як не свої.

— Христа ради… пити… – знову запричитала стара.

Ганна Федорівна вперлася здоровою рукою в металевий поручень ліжка й опустила діючу ногу на прохолодну підлогу. Корячись і обливаючись потом від напруження, крок за кроком, вона з величезними труднощами підкотила своє ліжко до сусідкиного. Взяла свою пляшку з ліжка і піднесла до губ старої.

Та, на її превеликий подив, почала пити. Усю пляшку випила, на дні залишилося зовсім небагато.

— Спасибі, донечко! – видихнула вона, – Хай нагородить тебе Матір Божа за твою доброту!

У палаті панувала напівтемрява, але Ганна бачила, що стара посміхається. Назад Анна відкотилася набагато швидше. Їй здалося, що тіло її стало оживати.

Вранці прийшла медсестра, і підійшовши до сусіднього ліжка, тут же різко розвернулася і вийшла. Незабаром похмурий санітар привіз каталку, спритно переклав на неї тіло старенької, накрив простирадлом і відвіз.

— Це я її вбила… не можна було давати їй пити! – картала себе Анна.

Під час обходу вона сказала Микиті Петровичу про те, як уночі напоїла хвору. А вранці її не стало.

— Це неможливо. Це був сон. – м’яко сказав лікар, погладжуючи її руку, – сон, нічого більше! Ви не могли б встати самостійно, і тим паче, підкотити ліжко. Колеса на фіксаторах. Розумієте? – Він узяв рукою за металеву дугу і продемонстрував стійкість ліжка.

Анна кинула погляд на пляшку, в якій залишилося зовсім мало води, хотіла сказати про те, що стара перед своїм відходом випила майже всю, але передумала. Доводи лікаря про фіксатори ліжкових коліс похитнув її впевненість у тому, що те, що трапилося вночі, – не сон.

Минуло кілька днів. Ганна Федорівна лежала, дивилася в стелю, і сама не помітила, як задрімала. Раптом вона відчула легкий дотик до свого обличчя. Вона розплющила очі й заплакала. Її син, Олег, стояв перед нею з букетом квітів.

— Мамо…

— Олежку! Боже мій! Я думала, ніколи більше тебе не побачу!

— Пробач мені, мамо. Я винен. Пробач, якщо зможеш. Я більше не… загалом, зав’язав. Проходжу реабілітацію. Ремонт роблю вдома. Тобі сподобається! Ти, головне, одужуй, мамо.

Коли Олега саджали в машину, він не буянив, був тихим і пригніченим.

— Куди його? – запитала тоді одна із сусідок у старшої по під’їзду.

— Це наш Андрійович виклопотав «курорт» цьому залежному! Тепер гадити в ліфті буде нікому! Нарешті! – не зводячи злісного погляду з худорлявої фігури Олежка, відгукнулася та.

Це була правда. Сусід скористався зв’язками, хоча раніше ніколи цього не робив. Олега відвезли у госпіталь за його протекцією. Там довго приводили до тями: капали літрами фізрозчин, робили спеціальні процедури. Коли пацієнт прийшов до тями, Петро Андрійович поговорив із ним. Хлопець був у жаху від того, яких дров наламав, і відразу поїхав до матері.

— Чому? Чому ти допомагаєш цьому пропащому? – дивувалася Оксана Іванівна. Вона була дещо роздратована тим, що чоловік, який ніколи й ні про що не просив своїх високопоставлених знайомих, раптом зробив виняток для чужої людини, тим паче такої нікчемної, як Олежек.

— Тому що можу, – відповів Петро і серйозно подивився на дружину.

КІНЕЦЬ.