Ішов третій місяць нашого шлюбу. Чоловік попросив, щоб я звозила його маму до офтальмолога. Живемо ми в передмісті, офтальмолог у місті, на машині до лікарні хвилин двадцять.

Якщо на автобусі, то довше, плюс ще пішки пристойну відстань йти. У мене був вихідний, чоловік мої прохання ніколи не ігнорує, тож я повезла свекруху.

Запис у свекрухи був на тринадцять двадцять. Ми були біля лікарні о тринадцятій десять. Свекруха пішла, а я дістала електронну книгу, і, читаючи, зникла із реального світу.

Коли свекруха мені зателефонувала і сказала, що перед нею ще двоє людей, був початок на п’ятнадцяту.

Вона поскаржилася, що бабусі лізуть без черги, всі їх пропускають, сидіти ніде, черга велика, швидше б все це закінчилося.

На прийом свекруха потрапила о пів на п’ятнадцяту. Їй виписали новий рецепт на окуляри. Вона ним похвалилася і попросила заїхати в оптику, якщо ми все одно в місті.

Дорога до оптики, вибір оправи, це ще сорок хвилин. У самій оптиці вона вибирала найдешевшу оправу. Я відійшла, зателефонувала чоловікові, запитала, чи можемо ми сплатити його мамі нормальну оправу.

Не знаю, так шкода її стало, що вона такі жахливі оправи перебирала. Все ж таки жінка, окуляри для постійного носіння, треба щось гарне.

Зраділа свекруха, вона аж засяяла, обрала те, що тішило око. Я сплатила окуляри, оправу, роботу, та лінзи, і ми поїхали додому.

Хвилин через десять після оптики свекруха сказала, що зголодніла і, запропонувала заїхати до кафе. Я, чесно кажучи, вже втомилася, мені хотілося додому, до голубців, яких ми з чоловіком напередодні зробили цілу каструлю.

Ми були на виїзді з міста, двадцять хвилин, і ми вдома. У будь-якому нормальному кафе на замовлення б довше чекали.

Свекрусі я м’яко так відмовила, запропонувала заїхати до нас і поласувати голубцями. Вона сказала, що поїсть удома.

Ми дісталися нашого села, я завезла свекруху до неї, дісталася додому і, з задоволенням накинулася на голубці.

Увечері чоловік приїхав із роботи, віддав мені гроші за материні окуляри, і за бензин підкинув. Ми тоді були ще молодятами.

Жили разом пів року до шлюбу, але все ще вчилися взаємодіяти фінансово, загального бюджету у нас ще не було. Хтось щось купить, хтось щось сплатить — жили так.

На мій погляд, під час поїздки зі свекрухою, причепитися до мене приводу не було. Але свекруха його знайшла: я залишила її голодною!

Її звозили, чекали, до оптики доставили, окуляри сплатили, до дому довезли, але все це виявилося нічим, адже я відмовилася заїжджати в кафе! Чоловік матері дорікнув в невдячності, і вона прикусила язика.

Потім було ще достатньо прохань, та достатньо поїздок. І я завжди щось робила не так. У мене з чоловіком відбулася розмова з цього приводу, і я його попередила, що більше не возитиму його маму.

І, навіть, відмовилася ще якось їй допомагати! Але він і сам перестав мене просити. Якщо просить свекруха, я відмовляю!

Проблеми із зором у свекрухи нікуди не поділися. Раз на пару років їй виписують сильніші окуляри, вона їздить до офтальмолога в місто. Якщо чоловік не працює, то возить матір сам.

Якщо він на роботі, а я вдома, то свекруха їде автобусом, витрачаючи на поїздку кілька годин, і обурюється:
– У тебе ж вихідний, могла б сісти за кермо, звозити улюблену свекруху!

Я б змогла, якби не її поведінка! Давно не бачу сенсу щось для неї робити, якщо вона все одно знайде, до чого причепитися.

Зараз мені б і на думку не спало щось для неї сплачувати. І зараз я нізащо у свій вихідний не відірву п’яту точку від ліжка, заради свекрухи. Як кажуть, за що боролися…

Якби чоловік попросив мене щось зробити для його матері, я б зробила. Але він не просить, бо знає, що потім почує від мами претензії на мою адресу, після яких йому буде незручно дивитися мені у вічі.

Йому воно потрібно? Ні! І мені не треба! Свекруха сама профукала на добре ставлення з мого боку! Чи правильно я вчинила, підкажіть?

КІНЕЦЬ.