— Де Костя?! — завищала вона так, що я мало не відскочила назад.

— Я знаю, що він у тебе! Ви всю ніч були разом, зізнавайся!

Я дивилася на жінку, і не вірила власним вухам. Ліда завжди була ревнивою, але це вже виходило за всі межі.

Того суботнього ранку все йшло за звичним сценарієм. Я прокинулася рано, як завжди, вигуляла собаку і, насолоджуючись тишею, почала готувати сніданок. Сонце тільки-но почало підійматися і я раділа можливості провести цей день без поспіху, у спокої.

Але мої плани були безповоротно зруйновані, коли я почула настирливий дзвінок у двері. Хто це міг бути о сьомій ранку? Я не чекала гостей. Невпевнено підійшла до дверей і, відчинивши, побачила на порозі Ліду.

Вона стояла, здавалося, у передчутті сварки, її очі палахкотіли підозрою. Я не встигла й слова сказати, як вона почала кричати. Ніби то, я заманила до себе її чоловіка.

— Лідо, що ти таке кажеш? Кості тут немає і не було, — відповіла я спокійно, хоча всередині вже кипіла від обурення. — Якщо він зник, шукай його там, де він від тебе намагався сховатися.

Але жінка не вгамувалась. Вона зробила крок уперед, а її погляд говорив більше, ніж слова.

— А якщо я зайду й перевірю? — голос Ліди був сповнений злості. — Він точно тут! Ні про кого він так не говорить, як про тебе. Отже, щось між вами є. І я не віддам його тобі!

Мені стало смішно. Це справжній театр абсурду, в якому я несподівано опинилася головною героїнею.

— Ну, заходь, подивись, — я відчинила двері ширше, жестом запрошуючи її. — Може, він сховався під столом на кухні?

Ліда, не втрачаючи часу, влетіла до квартири, як буревій. Вона металася з кімнати у кімнату, заглядала під ліжка, перевіряла за дверима та шафи. Але коли вона підійшла до зачинених дверей ванної, ситуація почала виходити з-під контролю.

— Виходь, я знаю, що ти там! — кричала вона, ломлячись у двері. — Гірше буде, якщо не вийдеш!

Я вже почала думати, чи не викликати поліцію. Жінка ломилася у ванну так, що двері ледь не зіскочили з петель.

— Костя, я знаю, ти там! Відчини двері! Потім почались погрози.

Коли двері ванної кімнати нарешті відчинилися, на порозі з’явився мій чоловік Артем, у халаті й з рушником на шиї. Він якраз закінчив приймати душ.

— Добрий ранок, Лідо, — сказав він спокійно, ніби перед ним була не жінка на межі нервового зриву, а сусід, який ключ від домофону забув.. — Що сталося?

Ліда застигла на місці, ошелешено дивлячись на нього.

— А… де Костя? — запитала вона, вже без колишньої впевненості.

— Ну точно не тут, — відповів Артем, не приховуючи іронії. — І тобі раджу йти, поки я поліцію не викликав. Ми з Лесею гостей сьогодні не очікували.

Ліда, наче у тумані, розвернулася й вийшла з квартири, навіть не попрощавшись. Коли двері за нею зачинилися, Артем похитав головою, задумливо дивлячись на мене.

— Я не звик давати непрохані поради, — сказав він, сідаючи за стіл. — Тим більше якщо вони навряд чи допоможуть. Але у випадку з Костею це правило можна порушити. Розлучення тут не просто назріло, а вже перезріло.

Я кивнула, все ще не вірячи, що сталося. Ця пригода з ревнивою Лідою залишила за собою гіркий осад і день, здавалося, був зіпсований.

Ліда вибігла на вулицю. З вінка кухні ми ще довго з чоловіком за нею спостерігали. Вона то сиділа на лавці, то комусь дзвонила, то ходила з туди сюди, в очікуванні чоловіка. А той все ніяк не з’являвся. Тільки потім у мене з’явилась думка, може щось сталося?

Коли я її озвучила чоловіку, той тільки посміхнувся:

— Ліда не просто так ревнує. Вчора ввечері, коли я гуляв з Тошкою, бачив, як її чоловік йшов кудись з якоюсь жінкою. Вигляд у неї був на одну ніч і нічого більше. Якщо вже до такого дійшло, то явно у них в сім’ї великі проблеми.

— Чому ти не сказав Ліді про це? – запитала я.

— Вони дорослі, самі розберуться, – промовив чоловік, а потім додав. – Не варто такий гарний день псувати чужими проблемами. Пішли у парк на прогулянку.

Джерело