Десятирічна Віка, виходячи з церкви разом із бабусею, запитала, побачивши, як та дає гроші жінці біля сходів:

— Навіщо ти даєш їм гроші, бабусю? Тато каже, що всі повинні працювати. Ти ж на пенсії, але працюєш і вдома, і в саду.

— Є люди, які не можуть працювати, Віко. Вони можуть бути надто слабкими, — відповіла бабуся.

— Але мама каже, що ті, хто просить милостиню, часто просто удають, що їм потрібна допомога, і можуть бути багатшими за нас. А може, й ця жінка багатша за тебе? — запитала дівчинка.

— Це її совість, а не моя, — тихо сказала бабуся.

— На її табличці написано, що вона збирає гроші на лікування внучки. Чи правда це, я не знаю, але кожен відповідає за свої вчинки.

Коли вони йшли додому, Віка помітила, що бабуся занурилася у свої думки.

— Бабусю, ти щось згадала? Розкажи мені! — попросила дівчинка.

— Добре, я розповім тобі після вечері, — погодилася бабуся.

Пізніше ввечері, сидячи на веранді та чистячи горох, бабуся почала свою історію:

— Це було за кілька років до мого заміжжя. У нашому селі жив хлопець на ім’я Андрій — гарний, працьовитий. Усі здивувалися, коли він одружився з Любою, бідною сиротою з сусіднього села. У них народився син Василько, і все було добре, поки одного дня трагічна пожежа не забрала їхнього малюка.

— А де ж були його батьки? — перебила Віка.

— Андрія тоді не було вдома, а Люба пішла у справах. Коли повернулася, їхній дім уже горів. Це її дуже зламало, — пояснила бабуся.

— Відтоді Люба почала возити коляску з колодою, загорнутою в ковдру, ніби то був її син. Усі вважали її божевільною. Але навіть у такому стані вона допомагала людям — працювала за їжу, щоб мати хоч щось для себе.

Бабуся витерла очі, продовжуючи:

— Через багато років, під час чергової пожежі, Люба врятувала дитину з палаючого будинку, але сама загинула. На її похороні ми дізналися, що вона віддавала більшу частину своєї пенсії дитячому будинку.

Віка уважно слухала, і коли бабуся закінчила, запитала:

— А той хлопчик, якого Люба врятувала?

— Це Володимир, наш директор школи, — відповіла бабуся. — Пам’ятай, кожен добрий вчинок залишає слід, навіть якщо його одразу не видно.

КІНЕЦЬ.