— Тітко Катя, а Вітька вийде, – чую я голос свого друга, Володьки.

Він від нетерпіння підстрибує на місці, я тихесенько визираю із-за штори, у руках у Володі м’яч справжній футбольний.

Володька справжній друг, він не пішов без мене до хлопців, він чекає на мене.

Ах, як йому хочеться похвалитися м’ячем, ми всі чекали на цей м’яч, чекали й не вірили…

Володьці пообіцяв привезти м’яч його старший брат.

І привіз.

Ех пощастило Володьці, у нього є старший брат, а у мене немає.

Тому, що я сам старший брат.

У мене є Митько, але він настільки малий, що не розуміє сенсу в м’ячі, та він узагалі не розуміє, що таке м’яч, а вже справжній, футбольний він і загалі не знає.

Сидить собі в манежі й агукає, показуючи беззубий рот, а коли наробить справ, то стягує із себе штанці, зшиті мамою й бабусями, встає потім, тримаючись за бортик манежу, і трясе своєю товстою дупкою, пускає сльозу…

Треба його з того манежика витягнути і вдягнути чисті штанці, а я… я пропустив цей момент, я читав якраз у тому місці, де Том і Беккі опинилися самі в печері біля озера, моторошно цікаво і трохи страшно.

Я уявляю себе на місці Тома, а Валю мою однокласницю на місці Беккі, ми тільки-но стоїмо, притулившись один до одного, як Митько починає нестямно кричати: він якимось чином примудрився заштовхати свою товсту ногу між прутами, не інакше готував втечу…

Я витягав його звідти, коли в кімнату заглянула мама…

Мама прала, її обличчя було червоним і сердитим.

— Вікторе, я попросила тебе постежити за братом, а ти?

А що я? Я стежив… Поки не зачитався до такої міри, що весь світ перестав для мене існувати.

Ну чому? Чому я такий нещасливий?

Ну чому не можна було зʼявитися спочатку Митьку, а потім мені?

Він би привозив мені різні цікаві штуки і подарував би футбольний м’яч.

Коли я виросту великим і одружуся з Валею, у нас буде спочатку старший брат, а потім молодший, так міркую я.

Я покараний, мене не випустять, мене змусять займатися на піаніно, Римма Константинівна, моя старенька вчителька, каже мамі, щоб вона не карала мене уроками гри на фортепіано, а навпаки заохочувала.

Ха, не треба мені таке заохочення і покарання теж не треба…

От би, – мрію я, дивлячись у вікно, – от би мене не карали взагалі.

Або б карали читанням книжок, а що?

От було б чудово.

Я своїх дітей узагалі не каратиму, а якщо буду, то тільки так, як придумав, читанням книжок.

Ось тобі «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фіна», наприклад, читай, поки не набридне, крапка.

А мама… мама забрала в мене книжку і відправила так-так бити по клавішах.

До, до, до, до, ре до, до, ре, ре, мі, ре, до, до, до, ре, мі, фа, соль, фа, мі, ре, до, соль, до.

Натискаю одним пальчиком на клавіші, підперши голову, і думаю про своє нещасливе дитинство.

Еххх, а хлопчаки зараз футбол ганяють, новеньким Володченим м’ячиком.

Я витираю зрадницьку сльозу, шмигаю носом і до, ре, мі, фа, соль, фа, мі, ре, до…

— Вітя, ти підеш на вулицю, – запитує мама, просунувши голову у двері.

Я готовий підстрибнути до стелі, як той м’ячик, що затиснутий у Вовки під пахвою, але не можу, мені треба залишатися холодним, як індіанець…

— Вітя?

— Так, мамо…

— Ти підеш гуляти? Там Вова прийшов по тебе.

— Мені треба займатися, – зітхаю я.

— Іди вже, – сміється мама, – там у газетці котлетки й хліб, бери із собою.

Ееех, як же добре, що в мене такі молоді батьки, мама, як дівчисько, вона, коли сміється, її верхня губа піднімається до носа і видно білі рівні зубки.

А тато в нас із Митьком теж молодий, він кружляє маму кімнатою, перетягується зі мною на руках, підкидає Митю в повітрі, та так, що ми з мамою завмираємо обоє і, звісно, ловить…

Схопивши котлети, пхаю їх у кишеню куртки, в іншу кишеню хліб, я біжу на вулицю, де на мене терпляче чекає Володька.

Вдарившись плечима, типу привітання, ми підгледіли це у фільмі, ми біжимо на сусіднє подвір’я до хлопців, зі справжнім футбольним м’ячем, і Володька не зазнається, він усім дає доторкнутися до блискучого боку нового м’яча.

Потім ми гамселити по ньому черевиками, тапками й кедами, м’яч стане сірим, але цілим, ми все літо гратимемо ним у футбол, він залітатиме у вікно на першому поверсі, де сміхотливий дядечко Семен погрожуватиме нам кочергою та викидатиме м’яч на вулицю, обіцяючи вийти й надерти нам вуха.

Ми діставатимемо його із заростей полину і кропиви, що росте буйно за пустирем, там же ми знайдемо трьох товстеньких цуценят, яких привела вулична собака Найда.

Ми зробимо для Найди будиночок і перетягнемо туди її цуценят, а потім будемо думати, куди їх прилаштувати, і прилаштуємо.

А взимку до себе Найду забере дядько Семен, він випускатиме її на вулицю, за потребою і розповідатиме всім, що такого розумного собаки світ не бачив, що квартиру він узагалі не зачиняє і жодні злодії до нього не зайдуть, тому що є Найда.

Ми розуміємо, злодіїв немає, але киваємо і хвалимо Найду…

Я зростаю…

Росте і мій брат, Дімка, він уже не Митька беззубий, а Дімка – першокласник, щоправда знову без зубів, він подарував їх мишці, яка дала за кожен зуб якісь копійки.

Дмитрик з дитинства славиться прагматичністю, мені, як старшому братові, він довіряє велику таємницю.

Каже, що хитає тихесенько зуби, хоче побільше щоб випали, тоді миша, яка забирає молочні зубки, принесе йому більше грошей.

Я розчаровую брата, пояснюючи йому, що тоді вони втратять свою унікальність, мишка просто не зверне увагу на його зубки, він ризикує залишитися і без зубів, і без грошей.

Брат замислюється і поглядає на мої зуби… Я кажу, що за мої вона не дасть, ні копійки…

І я привожу йому м’яч, справжнісінький футбольний м’яч, стільки радості я не бачив уже давно…

Мій брат не може надихатися на цей м’яч…

— Вітя, а ти не міг би привезти мені справжню футболку, – він називає прізвище свого улюбленого футбольного гравця, я обіцяю братові і наступного разу привожу таку футболку, вгадавши з розміром…

— Вітя, – з докором каже мама, – ти надто балуєш його… Митько, візьми там котлети в газетці та хліб…

Я чую, як хвалиться молодший брат на вулиці, що в нього є старший брат, який може привезти все що завгодно…

Я тихо посміхаюся, підглядаючи за ними у вікно.

— Вітюша, – турботливо кличе мама, – іди поїж, а то знову понесешся голодним.

Я сідаю за стіл і їм самі смачні на світі котлети, з такими ж макаронами…

Я завжди дивлюся у вікно, коли приїжджаю до батьків.

Так само сидять бабусі на лавочці, а на майданчику дівчата грають у резиночку або ляльки…

Хлопчаки ганяють у футбол, я чую їхні крики і хочу крикнути сам, але вчасно зупиняюся…

До, до, до, до, ре, до, – чую я з сусідньої кімнати, це мій племінник Вітя, Дмитра дружина, яка прийшла до нас у сім’ю сімнадцятирічним дівчатам, а Дмитру було на півроку більше, ось такий у мене ранній брат, вона перейняла всі звички від нашої мами.

Вона також виховує своїх дітей, як виховували нас.

— Надійко, а можна Вітя покаже мені нову частину району, я зовсім нічого не знаю, стільки набудували…

Надя сміється і переглядається з абсолютно сивою нашою мамою.

— Ідіть уже, два жука, змовилися.

Очі племінника блищать, він дуже любить свого дядька, тобто мене…

Ми розмовляємо про те, як важко бути старшим братом, про футбол, про Свєтку з п’ятого «Б», про те, що палити несмачно і шкідливо, про космос, про зірки, про погоду…

Мій племінник дуже розумний і освічений, мама з татом кажуть, що він вилитий я в цьому віці…

Я дивлюся у вікно…

Дивлюся, як на вулиці, у пісочниці, копошиться малюк із товстими щоками, а поруч сидить його бабуся, моя мама…

Ну ось так вийшло, Митько, що ти старший син, так, ми назвали синів іменами один одного, з братом…

Малюк піднімає голову і махає лопаткою, може навіть і мені, своєму батькові… Так вийшло, що дітьми я почав обзаводитися після тридцяти… тоді, коли Митьки молодший син пішов у перший клас.

Я дивлюся у вікно і бачу, як вулицею гуляє моя дружина з візочком, у якому сидить моя донька Оленка, так, у нас з’явилася принцеса, моя мама так раділа, так уся наша велика сім’я раділа, дивуючись тому диву, що в нас з’явилася дівчинка.

Старші брати збираються захищати свою принцесу від чудовиськ, а Вітя, найстарший, двоюрідний брат, обіцяє розігнати всіх наречених, адже в такої красивої дівчинки їх буде купа…

Я дивлюся у вікно…

Я живу у квартирі батьків, бачу, як подвір’ям іде статний, сивочолий чоловік, він зупиняється навпроти вікна і махає мені.

Це мій брат, Митька тобто Дмитро Олексійович, на кухні літня, красива жінка, це моя дружина, Люба…

У дзеркалі старий, це я…

Я дивлюся у вікно…

Ось так швидко промайнуло життя…

КІНЕЦЬ.