Записали онука до школи, – цікавиться у своєї знайомої Зінаїда Дмитрівна, – вам же у вересні йти?

— Дочка вирішила, що не поведе дитину до школи, їй у грудні буде 7 років, – каже Тамара Михайлівна, – виходить, що піде на наступний рік майже з 8 років. Погано, звісно, зараз 11 років вчитися, закінчить уже майже в 19-ть. Але повторювати помилку, як зі старшою донькою, ми не будемо.

Тамара Михайлівна, її донька Ніна, зять Олексій і двоє їхніх дітей мешкають у невеликому селищі. Школа там тільки одна. І перший клас на майбутній рік буде набрано тільки один, де вчителем буде сестра зятя Марина.

Марина Анатоліївна заміжня, цього року їй виповнюється 40 років, вона старша сестра Олексія.

— Дітей своїх у Марини немає, – пояснює Тамара Михайлівна приятельці, – живе разом із чоловіком та свахою. У нас коли старшій онучці 7 років виповнилося, сваха раділа.

— У клас до моєї Маринки потрапляє онука, – говорила мама Олексія, – відмінницею буде. Марина в нас талановитий педагог. Та й вам добре: дитина під наглядом.

Біда була в тому, що Олексій був із сестрою не особливо дружний. Та й його дружину Ніну мама прийняла, а сестра поставилася до нової родички прохолодно.

— Напевно тому, – робить припущення Тамара Михайлівна, – що в самої дітей немає. От і заздрила Нінці, що в неї з чоловіком і з потомством усе склалося.

Ніна з Олексієм жили окремо, до того моменту, коли їхня старша донька пішла до школи, вони вже завершували прибудову до старенької хати бабусі й діда Олексія та Марини.

Власне, Марина Анатоліївна в школі була на хорошому рахунку: у конкурсах участь брала, у дітей були хороші показники за результатами перевірок, із батьками дітей вчителька була ввічлива.

— Реве донька, – повідомила Ніна своїй мамі кілька років тому, ледь не за місяць після того, як розпочався навчальний рік у 1-му класі – плаче і до школи йти відмовляється.

Дівчинка поскаржилася, що Марина Анатоліївна виставила її перед усім класом нечепурою, діти сміялися над дівчинкою.

— А що я мала сказати, – відповіла Марина вдома, – вона писала і всі руки в чорнилі перемазала.

— Марин, – обурився брат, – їй 7 років, вона ще й ручку в руках не звикла тримати.

— Усе йде з сім’ї, – пожартувала сестра, – подивися на маму, побачиш доньку. Я заходила до вас днями, так Ніна мене зустріла в брудній футболці. Не дивно, що донька неохайною росте.

— А донька рами віконні фарбувала, – пояснює Тамара Михайлівна, – працювала, от і забруднилася. Ми так із нею зрозуміли, що їй із чоловіком будинок, відданий синові свахою, поперек глотки став, хоча так розсудити: навіщо їм будинок, Олексій на квартиру матері не претендує, вона вже зараз на Маринку оформлена. Немає ж дітей у них, навіщо їм ще й будинок? І хіба можна на дитині зганяти невдоволення її батьками?

Але зганяла. Регулярно. І скаржитися було марно, відповідали: це у вас особисте, розбирайтеся в сім’ї. Через півроку Олексій і Ніна не витримали, перевели доньку до школи сусіднього селища. Недалеко, але доводилося Тамарі Михайлівні возити дівчинку маршруткою і зустрічати з навчання. На цьому ґрунті й зі свахою посварилася, та доньку свою захищала:

— Ну Марина ж педагог, – говорила, – вона допомагає братові виховувати дівчинку.

— А хіба принижувати – це виховання? – дивується Тамара Михайлівна, – Три роки ми мучилися, возили. У Ніни вже друга дитина зʼявилась, коли онучці 9 років було, а вже в 5-й клас ми знову повернулися до старої школи: до дому ближче.

Останні кілька років стосунки між Ніною з чоловіком і його родичами потеплішали. Сваха почала було вираховувати, що й онук єдиний потрапляє в клас до Марини, але Ніна вперлася.

— Ні і ні, – сказала, – рік пересидить, не біда, – возити його нікому, донька в старших класах, мама вже почувається неважливо, ми працюємо. А якщо Маринка знову викиди почне влаштовувати? Ну і що, що її всі хвалять, сина мого вона наче любить. Вона і в доньку любила, але гнобила її регулярно.

До речі, дочка Ніни досі неохоче ходить у гості до іншої бабусі, через тітку. А нещодавно і зовсім відмовилася йти на іменини чоловіка Марини.

— Я все пам’ятаю, – каже, – терпіти її не можу. Лицемірно посміхається і виставляє мене на посміховисько. І правильно, нехай брат краще рік пересидить, але нерви ціліші будуть.

КІНЕЦЬ.