Дочка на мене ображається, що я не входжу в їхнє становище, хоча це я повинна на неї ображатись. Вона мене вмовила вийти на пенсію, залишивши роботу, щоб сидіти з онуком. Обіцяла допомагати грошима, допомагала місяці три, а потім розвела руками, каже, що їм не вистачає. А мені що робити?

Донька торік народила. Онук був довгоочікуваний, але підготуватися до декрету молоді через пандемію не встигли. Поки донька працювала, якось ще тримались, а коли вона сіла в декрет, то почалися проблеми. Я намагалася допомагати, але виходило не надто багато. Левова частка грошей йшла у них на іпотеку.

Тоді дочка прийшла до мене на розмову. Сказала, що вона хоче вийти на роботу, бо ситуація у них складна. Але дитина ще зовсім маленька, тому треба, щоб з нею хтось сидів. Грошей на няню у них немає, а няні для таких малюток просять дуже дорого, що не дивно, адже яка відповідальність.

Але дочка знайшла вихід. За її планом я мала піти з роботи, адже пенсію я вже виробила, щоб сидіти з онуком. А вони з чоловіком мені фінансово допомагатимуть, бо зрозуміло, що працюю я не з власної забаганки, а тому що грошей на нормальне життя не вистачає. Пенсія моя складає шість тисяч, а комуналка виходить близько півтори. На решту грошей мені потрібно прогодуватися, одягнутися, купити собі ліки, які теж не дешеві.

– Ну ти зрозумій, немає в нас грошей на няню, з вулиці людину не візьмеш, а з хорошими рекомендаціями няня захоче стільки, що дешевше мені продовжувати сидіти в декреті. А в тебе вже є пенсія, та й ми допомагатимемо. Все одно економічніше вийде.

Я задумалась. Залежати від когось у матеріальному плані я не звикла, а тут доведеться розраховувати на інших людей, навіть на рідну дочку. Але й у них ситуація патова. Моя допомога в матеріальному плані – крапля в морі, дочка заробляє набагато більше, тому логічно, якщо вона вийде на роботу, а я сидітиму з онуком.

Провівши цей нехитрий аналіз, я погодилася. Ми домовилися, що дочка із зятем оплачуватимуть мені комуналку і раз на тиждень привозитимуть продукти. Багато мені не треба, але моя пенсія здебільшого йде на ліки, таки я не молодію.

На тому й зійшлися. Дочка радісно пообіцяла, що мені взагалі не треба буде ні про що турбуватися, онука мені привозитимуть і забиратимуть, все необхідне для малюка теж. Починати планували наступного тижня, але я не встигала звільнитися, тому все відклалося на невизначений термін.

За місяць нам вдалося все втрясти – я сіла вдома, дочка вийшла на роботу, стали жити таким чином. Звичайно, з таким маленьким малюком було тяжко. Доводилося довго носити його на руках, щоб не плакав, надвечір спина і руки просто відстібалися. Але що зробиш.

Три місяці дочка із зятем справно виконували свої умови договору, оплачуючи мені квитанції та привозячи продукти. Жодних делікатесів мені було не потрібно – овочі на суп, пачку крупи, макарони, курку, молоко. Іноді якесь печиво до чаю. Не найбільші витрати, я теж не нахабилася. Сама купувала собі сир, іноді фрукти та цукерки. Мені вистачало.

А потім дочка сказала, що цього місяця сплатити мені комуналку вони не можуть. Чоловіка не виплатили премію, тому їм самим доводиться затягувати паски. Вона клятвенно обіцяла, що оплатять наступного місяця разом із боргом, але я не хотіла накопичувати борги, тож утиснулася і сама сплатила. Про фрукти та цукерки з сиром довелося забути, але кому зараз легко.

Але в другий місяць повторилася та сама історія. Знову якийсь форс-мажор, знову комуналку мені сплатити не можуть. Спасибі хоч годують. Я почувала себе огидно, ніби старенька. Знову комуналку оплачувала сама, хоч дочка й казала, що вже наступного місяця вони мені все відшкодують.

Слова так і лишилися словами. Третій місяць знову пішов за планом. Я вже відверто сердилась, мене вся ця ситуація відчутно нервувала. Вирішила поговорити з дочкою, що це не справа, у нас були інші домовленості. Але вона розвела руками і сказала, що поки що нічим допомогти не може.

– Ну буде борг по комуналці, ніхто ж не помер, потім сплатимо, – спокійно відповіла вона.

– Хай не буде боргу. Я вивернуся, але оплачу, ще не вистачало в боржниках ходити. Щоб мені потім пеню мотало та відключили воду та світло?

– Ну що ти як маленька, ніхто тобі нічого за два-три місяці не відключить, – скривилася дочка. – Можеш платити, плати, а ми потім тобі компенсуємо.

Я обурилася, що для мене це відчутне витрачання з бюджету, мені доводиться економити, щоб дожити до наступної пенсії. При цьому я свою частину договору виконую – навіть якщо не дуже добре почуваюся, все одно з онуком сиджу. Але якщо вони не можуть виконувати свою, то мені доведеться вийти на роботу, а з онуком сидіти не вдасться.

Дочка спалахнула і заявила, що я не посмію з ними так вчинити. А як я маю робити? У нас був договір, я пішла з роботи, на якій отримувала достатньо, щоб не потребувати їхньої допомоги, я повірила їм, а тепер змушена у всьому собі відмовляти, сидіти з малюком та слухати їхні відмовки.

Мені було заявлено, що якщо я так вчиню, то можу забути, що в мене є онук та дочка. Це мене просто вразило. Це дорослі діти повинні допомагати батькам, а не люди похилого віку викручуватися і підлаштовуватися. Зажадала, щоб дочка вибачилася за свої слова, але вона сказала, що їй нема за що вибачатися, це я повинна подумати над своєю поведінкою.

Я поки що не можу вирішити, що робити далі. Сидіти далі з онуком і втискатись у всьому, бо на дочку та її обіцянки надії ніякої, чи шукати роботу, але тоді втратити хоч таку, але сім’ю.

КІНЕЦЬ.