Донька у мене, звичайно, хороша, але має деякі не найприємніші риси характеру. Вона хвалько, постійно всім розповідає про свої уявні здобутки і дуже ображається, коли їй не вірять.

А ще Віка вкрай марнославна, часто пускає пилюку в очі. З’ясувалося, що заради якогось незрозумілого престижу може образити близьку людину.

Почалося все за три тижні до шкільного випускного Віки. Вона вже давно натякала, що було б непогано на честь закінчення школи зробити їй якийсь дорогий і солідний подарунок. Але прямо своїх побажань не озвучувала. А тут раптом підсіла до мене на диван і зарядила в лоб правду-матку.

– Мамо, а що ти мені подаруєш на закінчення школи? У нас просто так заведено, що батьки обов’язково своїм дітям вручають подарунки.

– Щось точно. А в тебе якісь конкретні думки є? – я, посміхнувшись, потріпала дочка по локонах.

– Ну так. У нас зараз майже у всіх хлопців айфoни. Але не останні, а попередніх поколінь. Ось я подумала, – Віка мрійливо заплющила очі, – може, ти мені купиш останній і урочисто вручиш прямо там, на випускному? Ну, щоб усі бачили…

– Ну не знаю. Треба подумати.

Справді хотіла подумати. Просто я людина вже не дуже молода, не до кінця розуміла, що це за Айфoни такі і, тим більше, скільки вони коштують.

Залізла в інтернет, подивилася і зрозуміла, що мені цього за життя не купити. Навіть кредит такий не схвалили б, стань потребою. Але з Вічкою не стала говорити про дорожнечу подарунка, що не відбувся. Подумала, що дівчина сама здогадається, що не бачити їй останнього телефона, і заспокоїться.

Ну, а замість супердорогого смартфона я купила золоту підвіску. Теж, до речі, річ не найдешевша, а близько 10 тисяч. Для мене сума цілком підйомна.

Так, тепер я розумію, наскільки наївною була, думаючи, що дочка забула про своє прохання. Тим паче наївним здаються міркування про те, що вона зрозуміє і пробачить мою фінансову слабкість. Натомість урок витягла на все життя. У майбутньому говоритиму з Вікою обережніше, не даючи їй зайвих надій.

Отже, у день випускного ми з донькою приїхали до школи. Після урочистої частини з офіційними привітаннями та врученням атестату Віка сказала, що дуже хотіла б отримати від мене подарунок прямо зараз. А сама коситься на подружок, що скупчилися осторонь і дивляться на нас з неприхованим інтересом.

– Ой, звичайно, як могла забути, – я тремтячими від хвилювання руками полізла до сумочки. – Ось це тобі. Носи на здоров’я і будь щасливою. Вітаю тебе із закінченням школи, люба моя доню!

– Це що? – з кам’яним обличчям запитала Віка, намагаючись ухилитися від мого поцілунку.

– Підвіска. З твоїм знаком зодіаку. Не подобається? Тут, до речі, золото дуже високої проби.

– Та засунь цю підвіску…

Дочка подивилася спочатку з докором на мене, потім із соромом на подружок. І все, того вечора ми з нею більше не розмовляли. Що мені лишалося робити? Трохи заплакала в куточку шкільного коридору, та пішла додому, думаючи, чим я так не догодила Віці.

І лише через кілька днів після випускного вона трохи заспокоївшись розповіла, в чому причина такої дивної реакції на мій подарунок.

– Мамо, ти зовсім забула, про що я тебе просила? Чи, може, свідомо не стала мені купувати телефон?

– Ой, та я ж тобі не сказала… Я подивилася, він дуже дорогий. Вибач, дочко. Не хотіла тебе образити. А підвіска хороша, ти що!

Віка важко зітхнула та прояснила ситуацію. Виявляється, моє «подумаю» вона тоді сприйняла прямою згодою. Логічно – дала надію, а потім не обламала, отже, готова на все. Але цього мало – дівчина своїм подругам розповіла, що на випускному я їй даруватиму останній Айфoн.

А насправді вийшло так, що вона виявилася, вибачте, брехухою. Однокласниці її одразу на сміх підняли, сказали, що Віка тільки брехати та вміє.

«Можна було б до випускного постаратися, він раз у житті», ображено крикнула дочка і пішла до своєї кімнати. Та вже… Погано я таки розумію нинішнє покоління!

КІНЕЦЬ.