От ніби радіти треба, що твої діти нарешті стали підлітками і більше не вимагають стільки уваги. А я просто за голову хапаюся.

У мене дві доньки-близнята, їм уже по дванадцять років. Я тільки недавно змогла зітхнути спокійно і трохи розслабитися щодо нагляду за ними. Дівчатка тепер самі ходять до школи та секцій, вільно переміщаються містом. Навіть вдома одних я залишаю вечорами.

Але я не врахувала одного. Мої красуні вимахали дуже швидко і тепер у мене з ними один розмір ноги. Ліна та Катя бажають почуватися дорослими, тому без сором’язливості міряють моє взуття.

Як не прийду додому, всі мої кросівки, чоботи, ботильйони, туфлі і босоніжки валяються біля взуттєвої шафи. Я і не проти їхніх примірок, просто поверніть все на свої місця, і буде всім щастя.

Але дівчата, хоч і виглядають молодими панночками, а розумом ще не доросли до такої свідомості. Щоразу все йде за одним і тим самим сценарієм. Я приходжу втомлена після роботи додому пізно ввечері, а в передпокої чорт ногу зломить. І починається розбір польотів.

– Ліно, Катю, підійдіть, будь ласка. Ви що тут знову влаштували? Чому знову тут бедлам? Я просила сто разів не чіпати моє взуття чи бодай повертати все на належне місце! – втомлено починала я чхвостити дочок.

А вони стояли, опустивши очі, і бурмотали щось нерозділене. Ну просто два янголятка! Тільки я їх знаю з народження і не куплюся на цю виставу.

Спихаючи провину один на одного, дівчатка абияк наводили лад. Думаю, багато батьків проходили через такий етап, коли їхні діти вбираються у дорослі речі. Але мої дівчатка пішли далі. Тепер вони тягають моє взуття надвір!

Я звільнилася раніше з роботи, бо на вечір був запланований похід до театру з подругою. Вдома швиденько застрибнула у довгу сукню і почала шукати туфлі на шпильці у шафі. Всі полиці перервала, але навіть натяку не було на мої чорні гостроносі човники.

Мені вже виїжджати треба, а я повзаю у довгій сукні та шукаю прокляті туфлі. Плюнула і вдягла сірі. З платтям вони виглядали не дуже, ну а що вдієш. Довгий поділ приховав цей конфуз.

Вже ввечері, коли забрала дівчаток від бабусі, приперла їх до стіни.

– Ой, матусю! – скрикнула Ліна. – Ми ж у школі репетирували сценку, і я взяла твої туфлі туди. І, певно, залишила пакет у класі. Я завтра обов’язково все поверну на місце.

У мене навіть слів не було, щоб сварити доньку. Просто прочитала їй лекцію, що не можна брати чужі речі. А сама пішла пити чай, щоб трохи заспокоїтись.

Другого дня не змогла знайти улюблені кросівки для тренування у залі. Був вихідний, тож дівчатка з самого ранку пішли у двір гуляти. Негайно зателефонувала їх і попросила зайти додому.

І що я побачила? Катя зайшла до квартири у моїх кросівках. Я їх старанно зберігала для фітнесу. А донька ганяла у них у футбол! Тепер вони подряпані, а на підошві налиплий бруд.

Вилаяла цих красунь по перше число і зажадала пояснень.

– Ну мамо, – простягла Катя тужливим тоном. – Я ж лише раз одягла твої кросівки. Вони такі яскраві і чудово підходять під моє вбрання. Вибач, не думала, що ти заперечуватимеш. У тебе цих кросівок цілих шість пар.

– Дорога моя, у тебе свого взуття достатньо. Чому ти взагалі суєш ніс у мою шафу? – закипаючи, запитала я. – Я спеціально купую вам всього із запасом. Але ні, треба обов’язково щось вудити з мого гардеробу!

– Просто все наше взуття виглядає по-дитячому, – схлипуючи промовила Ліна. – Ось ми й вирішили твоє носити. У тебе ж її багато.

Ну ось нарешті я й з’ясувала причину такої поведінки. Мої дівчатка просто виросли і хочуть бути схожими на маму. Весь гнів розчинився як туман на світанку.

Пообіцяла дочкам наступних вихідних вилазку до найближчого торгового центру. Поступово оновлюватимемо їх взуттєвий гардероб. Вони вже жінки, хоч і малі. Але туфельки на підборах і гарні босоніжки точно заслужили. А із кросівками своїми теж питання вирішу. Куплю нову пару! Доньки пообіцяли більше не чіпати моє взуття. Заодно взяла з них слово не лізти до одягу. Мало що…

КІНЕЦЬ.