З Юрою я познайомилася на другому курсі інституту. Якось у їдальні до мене підсів незнайомий симпатичний хлопець. Вже ввечері ми пішли з ним у кіно, а за тиждень я була закохана остаточно і безповоротно.

Юрко був уважний і дуже серйозний. Мені вже тоді здавалося, що все його життя було розкладене по поличках і розписане до дрібних деталей.

Я жодну хвилину не сумнівалася, що він – той самий. На відміну від хлопців моїх подруг, які не поспішали давати серйозні обіцянки, Юрко буквально за кілька місяців оголосив, що ми одружимося через рік, коли він закінчить навчання, і трішки попрацює.

Усі дівчата заздрили мені – ну ще б пак, відхопила найкращого студента з факультету комп’ютерних технологій.

Йому пророкували велике майбутнє: ще до закінчення навчання він мав щонайменше три місця, куди його запрошували на роботу. Як же я ним пишалася тоді!

Єдине, що мені не давало спокою – це його родина. Ні, мене вони прийняли й дуже любили, але… Юрко був старшим сином, а окрім нього було ще п’ятеро дітей. Батьки постійно працювали, тому він завжди сидів із молодшими.

Усю юність, аж до інституту, всі проблеми сестер та брата вирішував він. Лише пішовши вчитися, він трохи вирвався з полону постійних обов’язків.

Однак, так чи інакше, хтось із його сім’ї завжди щось від нього хотів. Мабуть, у цьому було те, чого я боялася – Юра терпіти не міг дітей. Ні, не так, до дітей він ставився нормально, але я бачила, що їх він просто не хотів.

Я була молодою і дурною, тому вважала, що одружимося, і цей бзик пройде. Але після весілля нічого не змінилося.

Через три роки я вже не могла ні про що думати, крім дитини. Але всі мої спроби завести розмову про це, зводилися до категоричного «ні», а в кращому разі «пізніше».

Як так сталося, що я опинилася в положенні, ми не зрозуміли, але коли я зробила тест і побачила дві смужки, я навіть не знала, що мені робити. Тремтячими від щастя і від страху руками я поклала тест перед Юрою.

Він мовчки глянув, мовчки вийшов із кімнати, мовчки зібрався й поїхав. Повернувся він через два дні й сказав:
– Ти знала, що я не хочу дитину, але я бачу, що для тебе це важливо, тож, хай дитина залишається.

Усі дев’ять місяців я була щаслива, і навіть те, що чоловік не виявляв жодного інтересу до дитини, мене не бентежило. Коли народилася наша донька, Юрко не брав її на руки до семи місяців, і лише до року його серце розмерзлося.

Діана – так ми назвали доньку. Наше життя налагоджувалося. Коли треба було, ми наймали няню, і я намагалася забезпечити чоловікові нагоду побути вдвох, зустрітися з друзями, сходити до ресторану. Усе те, в чому він не хотів собі відмовляти.

Довгий час все було чудово, але через кілька років мене стало прямо зсередини з’їдати бажання другої дитини. Я хотіла знову потримати на руках маленьке диво, цілувати пухкі маленькі щічки.

Масло у вогонь підливала і Діана, випрошуючи братика чи сестричку. Але розмова з чоловіком закінчилася відповіддю:

– Ніколи у житті. Діанку я тобі пробачив, але більше мені дітей не треба. Я досить навозився з дрібними. Ненавиджу це все. Вибирай чи я, чи ще одна дитина.

Заборонений плід солодкий… Я просто вмирала від бажання стати мамою ще раз, плакала ночами, плакала над фільмами, й навіть рекламою. І тоді я зважилася на брехню.

Що я робила, розповідати не буду, але я досягла свого – я знову при надії. Все-таки, я думала, що чоловік, погнівається, і прийме новину. Але все виявилося зовсім інакше. Юрко просто зібрав речі та пішов.

Через три місяці я дізналася, що в мене буде двійня. Було гірко усвідомлювати, що тепер я сама виховуватиму їх. Коли з’явилися Діма та Даша, я думала, що просто не виживу.

Не було часу, не було грошей, не було зайвих рук. Кілька разів я втрачала свідомість прямо посеред зміни памперсів. Але мені допомогли родичі чоловіка – його сестри ночували в мене по черзі. Коли малюкам виповнився рік, мені стало легше.

Чоловік залишив мені квартиру, та виплачує щомісячні аліменти на Діанку, своїх других дітей він не бачив жодного разу, та не визнав їх.

Я почала працювати вдома й отримую хороші гроші, але прикро, що Юрко так відхрестився від усіх нас, навіть від Діани. Але він попереджав… Тож звинувачувати його я не можу.

А як ви думаєте, хто правий, хто винен?

КІНЕЦЬ.