У мене були дідусь та бабуся, які мешкали у селі, далеко від міста, в якому живемо ми з дружиною. А мої батьки жили ще далі, тому у них не було можливості відвідувати часто своїх батьків. Ми ж із дружиною, разів два на місяць, намагалися до них вибиратися.

Коли мій дід залишився сам, йому було 80 років. І ми з дружиною почали думати, щоб забрати його до себе. У селі важко одному, та й вік уже пристойний.

Батьки мої не могли забрати його до себе, тому, що житлоплоща не дозволяла, маленька квартира у них, та ще й сестра моя з дитиною у них живе.

Ну, а старший брат категорично відмовився діда до себе забирати, хоч квартира у нього була велика, але його дружина навідріз відмовилася, сказала, що не збирається за старим ходити.

Загалом, обговорили ми в сімейному колі, і вирішили привезти дідуся до себе. Квартира у нас дозволяла, місця було багато. Дружина приготувала дідові кімнату, і поїхали ми за ним.

Дід знав про переїзд, і готувався, був спокійний, як ніколи. Нас це навіть трохи здивувало, дід завжди був панікером.

Перевезли, значить, ми його до себе, і спочатку було все добре, мабуть, звикав до нового місця. Але, коли ми продали його маленький будиночок, то все і почалося.

Будинок ми змогли продати лише за триста тисяч, але дід у нас забрав усі гроші до останньої копійки, та поклав їх на свій рахунок.

Ми, звичайно ж, не заперечували, його ж гроші, нехай чинить, як знає. Але окрім цього, він ще й усю свою пенсію туди відкладав.

Ми з дружиною непогано заробляли, тому не надавали цьому значення, нам не були потрібні його гроші, ми перевезли його до себе, не з корисливих цілей.

Але ось було дуже неприємно, коли він постійно обурювався, то йому холодно, то жарко, то їжа не солена, то сильно солена, загалом, все в такому дусі.

Звичайно, ми терпіли, списували все на його вік. Але найприкріше те, що все це він розповідав на вулиці, своїм новим знайомим, нашим сусідам.

Звичайно, як і водиться, все прикрашав. Спочатку сусіди намагалися нам виказувати, але ми все їм пояснили, і вони перестали сприймати всі його скарги серйозно.

Так ми прожили сім років, терпіли всі вибрики мого діда, навіть не ображалися на нього. Звичайно ж, вік бере своє, і дід став часто хворіти, серце сильно боліло.

Після чергового нападу, він покликав мене до себе, та велів мені взяти на роботі вихідний. Пропонував сходити з ним у банк, мовляв, подарунок хоче нам з дружиною зробити перед відходом.

Я, звичайно, нічого не зрозумів, але зробив, як він просив. Наступного дня ми з ним поїхали до банку. Дід підійшов до одного з вікон і спитав дівчину, як можна переказати всі гроші з його рахунку на мій рахунок.

Чемна дівчина все йому показала, і разом вони переказали всі дідові гроші на мій рахунок. І тут мене трохи інфаркт не розбив, коли я дізнався суму.

Я думав, очі від подиву на лоб вилізуть, хвилин десять я приходив до тями, навіть слова вимовити не міг, а дід тільки сидів і хіхікав.

На моєму рахунку була сума два мільйони гривень, можете уявити мою реакцію. Звісно ж, звелів він із родичами трохи поділитися, але не говорити всім, яку суму він залишив мені.

Трохи опам’ятавшись, я поцікавився, звідки у діда такі гроші. Виявляється, ще в дев’яності роки, вони з бабусею придбали акції одного заводу.

Ну, раніше так робили багато хто, а потім їх вигідно продали, та й накопичували за все життя потроху. І тепер дід, який прожив все своє життя у глухому селі, зробив мене мільйонером. Незабаром діда не стало.

Як він і наказав, я дав грошей і батькам, і сестрі, і старшому братові. Можете уявити, яке було здивування всіх родичів.

Собі я, як і наказав дід, залишив більше за всіх, як він сказав, що заслужив я ці гроші. Ось так я став мільйонером, досі якось не віритися навіть! Що скажете на це?

КІНЕЦЬ.