Про те, що вони не пасують одне одному, Лев Валентинович зрозумів, коли прочитав у її анкеті: улюблена страва – окрошка на кефірі.

— Це взагалі законно? – запитав він у своєї онуки, яка й запропонувала йому відвідати сайт знайомств.

— А що такого? Я теж люблю на кефірі.

Обличчя Лева Валентиновича раптом стало червоним, він подивився на дівчину переляканими очима, а потім сказав:

— Це все коріння твоєї матері винне. Казав я Дімці, що столичні всі “цікаві”, а він собі знавши це одружився.

— Так, не відволікайся, давай далі дивитися! Улюблені тварини – мопси.

— Точно ні! Давай наступну! – запротестував чоловік, вириваючи мишку з рук внучки.

— Чому? Чим тобі мопси не догодили?

— Я їх боюся. Вони мені нагадують нашу сусідку бабу Марію! Щоразу, коли бачу, хочеться плюнути в пику.

Онука закотила очі і продовжила:

— О, у неї хобі є!

— Чорту, напевно, поклоняється.

— Діду!

— Що діду?! Усе на це вказує!

— Ні! Улюблене заняття – риболовля та полювання! Ну що, з’їв?

— Риболовля, значить? А ну, є ще фотки?

— Профіль закритий, потрібно спочатку додатися в друзі, щоб подивитися.

— Дивіться, яка ділова. Гаразд, пиши їй, що я, так і бути, згоден стати їй другом.

— Відмова.

— Що значить відмова?!

— Вона тобі відмовила.

— Що за нісенітниця? А ну, відійди, зараз я їй дам відмову!

Дід натягнув окуляри і, повільно стукаючи вказівними пальцями по клавіатурі, набрав текст і натиснув «Відправити».

— Тут можна зробити так, щоб мені могли писати тільки ті, хто в мене в друзях?

— Звичайно. Потрібно ось сюди натиснути, на налаштування приватності.
— Тисни, зараз у друзі буде додаватися.

І точно, менше ніж за хвилину в кутку профілю горіла червоненька цифра «1».

— Що ти їй таке написав? – здивувалася внучка.

— Написав як є. Що вона дуже красива, шкода ось тільки, що дурна.

Дівчина охнула.

— Діду, ти що наробив? Хіба можна таке людям писати?!

— Нічого, нехай подумає над своєю поведінкою, відмови вона мені тут шле! Он, дивись, уже відповідь строчить.

І справді, трохи згодом прийшла відповідь.

Жінка дуже барвисто викладала свої думки і, не цураючись міцного слівця, добряче пройшлася по фотографії діда.

— Жах який, я і слів таких не знаю! Ти маєш рацію, давай не будемо їй більше писати! – запропонувала внучка.

Вона вже хотіла було закрити профіль, як раптом дід її зупинив.

— Ні, тепер мені самому цікаво. Я хочу з нею зустрітися.

— Але навіщо? Ви ж один одного щойно з брудом змішали.

— Це, люба моя, називається фліртом!

— Який ще флірт?! Тобі, може, чаю з ромашкою заварити? Ти себе як почуваєш?

— Відчепись ти зі своєю ромашкою. Пиши краще, що я запрошую пані на чашечку чаю з еклерами, щоб спокутувати свою провину.

— Пише, що солодке не любить, береже фігуру, а в чаї багато кофеїну – шкідливо. І якщо вже на те пішло, то вона згодна на люля-кебаб і випивку.

— Спортсменка, значить, – дід задумливо почухав свою цапову борідку.

— Пиши, що я буду її чекати о восьмій годині в центрі, біля входу в кафе.

— Каже, що це місце для пані її статусу не підходить.

— Теж мені панянка… І куди вона хоче?

— Хоче на концерт.

— На симфонію якусь чи що? – дід гидливо поморщився.

— Ні на рок-концерт.

— Слава Богу, а то я боявся, що не перенесу її музичний смак. Гаразд, признач їй зустріч на сьому вечора і замов квитки.

— А ти куди?

— Піду до Валерк-чарівника загляну.

— А що ти в цього пияки забув?

— Сміливості попрошу.

— Ти що ж, боїшся?

— Я сорок років на побачення не ходив, звісно, я боюся!

КІНЕЦЬ.