Лізу ростили і виховували бабуся з дідом після розлучення батьків. Дівчинка рідко бачила матір, а батька ще рідше, оскільки батьки зайнялися своїми новими сім’ями.

Навчалася Ліза добре, намагалася не засмучувати бабусю. Бачила внучка, як старається баба Валя: і шиє для неї, і уроки допомагає робити, і водить у гурток малювання.

Однак Ліза була сором’язливою і друзів у неї всього й було, що сусідські хлопці: брат і сестра. Марина, трохи молодша за Лізу, та Сергій, з яким вони гуляли у дворі. Марина часто хворіла взимку, а з Сергієм Ліза любила ліпити сніговиків під вікнами їхніх квартир.

Старанно дітлахи катали великі грудки, крекчучи, ставили їх один на одного і починали працювати як скульптори – приліплювати руки, голову сніговій людині, а потім прикрашати.

Сергійко діставав десь із вогнища вуглинки, що слугували очима, а Ліза з ягід горобини викладала Сніговику чарівну усмішку…

Якщо зимова відлига раптом псувала Сніговика, друзі знову починали його «ремонтувати» і ліпити поруч снігового товариша. За зиму кілька сніговиків стояли як вартові біля будинку, і сусіди, сміючись, говорили бабусі Валі:

— Ну, і старанні у вас дітлахи. Особливо Ліза. І так пику сніговикам зроблять, ніби клоуни з цирку, здорово!

— Так вона в нас малює. До ізостудії ходить котрий рік, – усміхалася бабуся, – от малювати й любить.

Так і дружили Сергій і Ліза кілька років, поки не переїхала сім’я Сергія на інший кінець їхнього великого міста. На той час Ліза вже вчилася в сьомому класі, а Сергій закінчував восьмий.

Дружба дітей поступово зійшла нанівець. Сергія батьки навіть перевели в іншу школу – ближче до дому. Ліза довго сумувала за своїми товаришами по іграх. І нових друзів собі не знаходила. Наставав такий час, коли дівчатка перетворюються на дівчат, і хлопці починають задивлятися на своїх подружок.

Ліза бачила перетворення своїх однокласниць, особливо після літа. А сама скільки не дивилася на себе в дзеркало, ніякої краси не помічала. Дівчинка не була красунею. Звичайні, нічим не примітні риси обличчя. Бабуся заспокоювала внучку:

— Нічого, нічого, не настав ще твій час, Лізонько. Ти не красуня, але найдобріша і найласкавіша. Тебе полюбить той, хто душу твою розгледить.

— І що ти її обнадіюєш, Валю? – шепотів дружині дід Сашко, – вона звичайнісінької зовнішності. На таких хлопці не кидаються… Не обіцяй дівчині принца…

— Я й не обіцяю. Але наш обов’язок видати її заміж. Інакше вся душа моя зболиться, – відповідала йому також пошепки бабуся, – а хто, як не ми, має її підбадьорити? Молодістю своєю кожна дівчина красива. Поки цвіте.

– Заміж то вийти не напасть. Заміжньою б не пропасти… – махав рукою дід Сашко, – вивчитися їй спочатку треба. І роботу знайти.

А Ліза все більше соромилася своєї зовнішності. Вона і в школі не підходила до дівчаток, не нав’язувалася дружити, і хлопчаки не звертали на Лізу уваги. Після школи вона вступила до технікуму. У той час, коли її ровесниці ходили на танці і вже дружили з хлопцями, Ліза все ще залишалася одна.

Бабуся намагалася шити внучці більше нового вбрання. Сукні з мереживними комірцями, строгі костюми в англійському стилі, закриті блузки з рюшами або жабо робили дівчину дещо старомодною.

— У що ти її вбираєш? – сердився дід, – не дівка, а бариня старомодна. Їй років додають твої вбрання…

— Зате вона не така як усі! – сперечалася бабуся.

– Вона й так не така як усі! Хоч і добра, і лагідна, і хазяйновита, всьому навчена, – говорив дід Сашко, – їй би навчитися фарбуватися. Макіяж, він же так змінює. А ти її немов у черниці готуєш.

— Це правильно, правильно, – погодилася бабуся. На Новий рік вони подарували сімнадцятирічній онуці великий набір косметики.

Як була рада такому подарунку Ліза!

— Ба, що я з ним робитиму? Це тобі не художні фарби! А обличчя – не папір… Та й підкреслювати мої невеликі очі навряд чи варто…

— От і даремно ти так думаєш. Тобі, як художниці, краще знати, що можна підкреслити саме те найкраще, що є у кожного. Наприклад, трохи підфарбуй губи, вії – і ти вже інша! – не здавалася бабуся.

Тепер Ліза стала користуватися макіяжем, ось тільки не подобалося їй фарбувати губи. Помада чомусь старила її, і навіть надавала вульгарності.

Дід сміявся, коли онука виходила зі своєї кімнати на суд бабусі, показуючи свої тіні, туш на очах, і з червоною помадою на губах.

— Ой, ти мій Боже… – закашлювався він, – і куди з таким вампіром можна йти? Іди, стирай усе це, а то не засну…

Бабуся показувала дідові кулак і лаяла його за повну відсутність такту й пристойності.

А Ліза змивала косметику мало не плачучи і говорила бабусі:

— І навіщо ви тільки витрачали такі гроші? Мені нічого не допоможе.

— Даремно ти так думаєш. Краще б сказала, що ти хочеш на день народження? – намагалася заспокоїти онуку бабуся, – скоро вже, а ми і щодо подарунка хотіли б знати заздалегідь. Думай.

— Не знаю, що хочете. Мені все одно, – байдуже відгукнулася Ліза.

Іменини її були на початку березня. Як на зло, незадовго до цього Ліза захворіла. Спочатку бабуся намагалася лікувати її своїми народними засобами, але через високу температуру довелося викликати лікаря, який призначив лікування, і дід Саша поквапився в аптеку. Там він випадково зустрів того самого Сергія, друга Лізи по дитинству.

Хлопець зрадів і перший привітався, а потім запитав про Лізу.

— Чи ти це, Сергійко? Нічого собі мужик став. Мабуть, армію відслужив уже? – плескав по плечу хлопця дід Саша.

Сергій розповів, що прийшов з армії восени, вже влаштувався на завод, і дуже радий зустрічі.

— А Лізці скоро іменини, от тільки й відзначати не доведеться, хворіє вона. Лежить із грипом. Ось таблетки купую… – розповів він, – а ти б зайшов за старою пам’яттю. Адже так добре дружили, так вона довго за вами сумувала…

— Правда? – пожвавився Сергій, – і я її дуже довго згадував, та тільки навчання, справи, а потім армія… Закрутився, і Марина теж пам’ятає її. Фотографії ваші залишилися.

— А ви приходьте! Разом із Мариною. Щойно одужає Ліза, ми будемо дуже раді вам, – запросив дід.

— Дякую. Обов’язково прийду, – пообіцяв Сергійко, – от тільки Лізі поки нічого не кажіть. Я буду сюрпризом. Пам’ятаю, коли в неї свято…

— Чудово. Вона й одужає швидше. Тоді я нікому, – дід приклав палець до губ, – і бабусі Валі теж. А то вона проговориться…

Лютий видався вітряним, як і годиться. Але напередодні дня народження Лізи хуртовина вщухла, і крізь сірі хмари, що мчали, у просвітах почало визирати сонечко. Відразу стало тепліше, світліше і з дахів закапало. Біля під’їзду з’явилася перша калюжка, і сніг став пухким.

Ліза сиділа в ліжку і повністю підкорялася бабусі: вчасно їла, пила ліки, морс і ставила на груди гірчичники.

Кашель ставав дедалі м’якшим і рідкіснішим, і бабуся з дідом примовляли:

— Ось і добре, ось і одужує наша внученька-розумниця. А то переполохала нас. Ти схудла, стала ще ніжнішою від слабкості, і навіть покращала.

— Завтра твоє свято. І ми вирішили подарувати тобі срібний перстень, – сказав дід, – тільки не покажемо зараз. Усі подарунки потім. У самий день. А може і сюрприз ще вийде…

— Який ще сюрприз? – запитувала бабуся. Ліза теж запитально дивилася на діда, але той відповідав:

— Сюрприз на те і є сюрприз, щоб про нього раніше не знали… Після все…

Про всяк випадок він приготував онучці повітряні кулі, цілу зв’язку повісив на штахетнику під вікнами Лізи з раннього ранку, поки вона спала.

Але не він один прийшов у двір зранку. Хлопець ліпив сніговика. Це був Сергій. Він катав великі грудки, ставлячи їх одна на одну. А в цей час на нього з вікна на всі очі дивилася дівчина, якій сьогодні виповнилося вісімнадцять.

Сергій махав їй рукою, показуючи на грудки й усміхаючись, а вона, майже торкаючись обличчям шибки, роздивлялася його, такого вродливого, високого, справжнього чоловіка…

Бабуся і дід бачили, що відбувається з онукою. Ліза майже не дихала від щастя.

— І як це розуміти? – прошепотіла бабуся, – ти знав? І нічого мені не сказав?

— А наша справа тепер – сторона, – твердо відповів дід, – уже тепер що буде, те й буде…

Бабуся зітхала і дивилася на Лізу.

— Одяглася б ти тепленько і вийшла б до нього хоч на п’ять хвилин. А потім і до чаю. Бачиш ти, як хлопець старається, ліпить… як тоді, в дитинстві, – тихо сказала бабуся.

Коли сніговик був майже готовий, Ліза повільно вийшла у двір. Бліда, але з сяючими очима, вона підійшла до Сергія, а він подав їй руку.

— Привіт, Лізо… Як ти? Одужуєш? Дід казав… З днем народження тебе, подружка…

— Привіт. Як добре, що ти повернувся. Повернувся в моє життя, може, й ненадовго… Дякую. І що саме в день народження, – прошепотіла вона хрипким ще голосом.

— Що це? – запитав Сергій, побачивши в її руках велику палітру з тінями й пудрою.

— А це… ми зараз прикрасимо нашого друга. Не треба шукати вугілля, горобину вже снігурі з’їли, – Ліза вміло накладала фарби на сніговика: ось з’явилися очі, брови, розрум’янилися щоки, губи розпливлися в усмішці.

— І не шкода тобі такої косметики? Напевно, дорога? – не втримався запитати Сергій.

— А мені все одно не личить, – відповіла Ліза, – як не мажся…

— А тобі й не треба… – раптом серйозно сказав Сергій, дивлячись у вічі дівчині, – ти й так гарна…

— Ти що, серйозно? – Ліза почервоніла.

— Дуже навіть серйозно, – підтвердив Сергій, – і поцілував її в щоку, – з повноліттям!

Він тут же вийняв із кишені компактну сріблясту коробочку.

— Що це? – здивувалася Ліза, – подарунок? Мені?

— Тобі. Парфуми. Французькі. Най-найпахучі…

— Дякую… Дуже приємно. Мені ще ніхто не дарував парфуми… – Ліза пригорнулася до коробочки, – навіть від коробки аромат… як від квітки. Сергійко… ти – чарівник.

Вони пішли додому, де бабуся з дідом, які бачили все з вікна, розчулилися. Вони посадили гостя за стіл. Незабаром підійшла і Марина з букетом квітів і м’якою іграшкою – сніговичком.

— Ну, ви точно всі сьогодні змовилися! – раділа Ліза, – і взагалі, я почуваюся цілком здоровою. І дуже щасливою. До мене повернулися друзі! Чи це не щастя? Які ви молодці! Оце так сюрприз! Ніколи не забуду!

Дві години минули швидко. Молоді люди розмовляли навперебій. Хотілося багато чого розповісти, поділитися. Сміялися, згадуючи і дитячі ігри. Але бабуся нагадала Лізі про ліки і відпочинок, і Сергій з Мариною пішли, пообіцявши прийти, коли Ліза одужає остаточно.

А Ліза хоч і втомилася від хвилювань, але довго не могла заснути цього вечора. Вона все просила бабусю посидіти з нею і повторювала розповіді друзів, немов усе ще дивуючись, що вони приходили до неї.

— А вони й не змінилися майже. Тобто, зовні-то змінилися, звісно, а характери, і нутро – те саме… – підсумувала Ліза, засинаючи.

— Ось нутро, воно найголовніше і є в людині, а не зовнішність, Лізонько… А як він дивився на тебе… – шепотіла бабуся.

— Як, ба? – тихо запитувала Ліза.

— Нутром. Лагідно, добро, тепло. І всім це видно було… – шепотіла немов казку бабуся. А Ліза вже спала.

Ліза одужала. Вона зустрічалася з Сергієм біля їхнього сніговика. Після чергового м’якого снігопаду поруч з’явився ще один сніговик, вищий і мужній, але вже без макіяжу.

— Пара вийшла, – сміялися сусіди на творчість Лізи та Сергія.

— Так і є. Пара, – багатозначно повторював Сергій, дивлячись на Лізу, а в неї тануло серце.

Не так багато часу Сергію знадобилося, щоб переконати Лізу в тому, що вона для нього най-най… Вона це відчувала, і, здавалося, завжди знала.

Вони одружилися наприкінці літа. Марина і бабуся Валя старалися найбільше на весіллі. Гості хвалили бабусину випічку. А Марина була ведучою: і співала, і влаштовувала конкурси та витівки для гостей.

І всі милувалися нареченим і нареченою. У білосніжній сукні, фаті та сріблястому віночку Ліза була гарна. Сергій майже не випускав її руку і шепотів на вухо:

— Яка ж ти красива. Моя снігова королева…

КІНЕЦЬ.