У матусі Марійки сталася біда. У її літньому віці, коли вже давним-давно забуті всілякі жіночі “нездужання”, а діти вже й самі доросли до онуків, трапилися в неї проблеми по жіночій частині.

У їхньому селі, з якого вона категорично не хотіла виїжджати, звісно ж, ніяких серйозних лікарів зроду не було, працьовите населення, колись давно цілком обходилося невеликою амбулаторією, здатною приймати тільки з незначними недугами за допомогою двох-трьох працівниць, які справно служили справі Гіппократа, а для серйозного обстеження треба було їхати в район.

Терміновим телефонним дзвінком було викликано доньку, саму вже без п’яти хвилин пенсіонерку і вельми зайняту на роботі міську жительку.

Донька злякалася за матусю і підняла на вуха всіх друзів, знайомих і приятелів, щоб організувати для матусі якесь світило медицини, яке може виліковувати одним поглядом.

Нарешті в одній з іменитих клінік знайшовся професор з регаліями і власним кабінетом.

Дочка приїхала за мамою на власному авто. Ошатна, пахуча дорогим парфумом, вона вискочила зі своєї машини і, підхопивши купу сумок, впурхнула в рідну домівку, перебиваючи аромати курячого посліду своєю французькою парфумерією.

«Мамусю, завтра виїжджаємо, я домовилася, тебе подивиться справжній професор, і одразу зробимо всілякі там УЗД і аналізи. Одягнешся пристойно, все привезла тобі!»

І вони з матусею розібрали модні сумки з нарядами.

Донька завбачливо прикупила навіть спідню білизну, все ж не до простого лікаря їдуть.

З раннього ранку в будинку стався переполох.

Донька не розрахувала, що маму треба було б забирати напередодні, щоб до лікаря виїхати після ретельного марафету з міської ванни.

Але… час було згаяно, і тому, вставши засвітла, татко заходився. До ванної кімнати з іншого боку, в них було добудовано кочегарку, щоб можна було нагріти багато води і натоплювати до приємної температури.

Від нервових переживань він усе підкладав і підкладав дрова в їхню банну грубку і в результаті влаштував там справжню душогубку.

Але жінки ніколи не здаються, і матінка, зазнаючи мук від спекотно натопленої парильні, однаково намилювалася разів п’ять, щоб усе, що мали оглядати лікарі, пахло і виблискувало, як начищений чайник.

Нарешті вона розчервоніла і вбігла в хату, і вони почали збиратися.

Побачивши мереживну білосніжну спідню білизну, матуся ледве не рвонула сховати до шафи «до кращого випадку», але під натиском своєї окультуреної доньки таки напнула її на свій неабияк підрісший з часів молодості зад.

Нарешті, гарну дорогу сукню і витончену кофтинку було прилагоджено на фігуру матусі, що стала відразу надзвичайно спокусливою.

«Ой, діду, дивись, яка я молоденька та гарненька!» – кружляла біля дзеркала матір.

Донька навела макіяж мамі, і спорудила зачіску, від цього у татуся ледве не стався серцевий напад і повторна закоханість.

У дорогу висунулися спокійно, за часом встигали цілком.

У клініці, де їх мав прийняти світило медицини, було як у палаці, мамуся геть розгубилася від білизни і пишноти навколо.

Вони сходили на УЗД, здали аналізи, донька все оплатила і була горда, що може допомогти матусі в такій справі.

Тато ходив позаду і раз у раз крякав, захоплюючись оздобленням установи: «Ех, треба ж, ось це так…»

Біля самого кабінету професора в доньки задзвонив телефон, і вона підхопилася: «Мені терміново на роботу треба з’їздити, сподіваюся, встигну повернутися! Якщо що, тобі ось у цей кабінет, ось результати УЗД, покажеш лікарю».

І швидко розчинилася в дверному отворі коридору.

Єлизавета Петрівна дуже нервувала, вона востаннє була у жіночої лікарки, коли зʼявилася на світ в їхньому невеличкому фельдшерському пункті донька, це було так давно, що вже й пункту не стало, і їхніх працівниць-швидкодопомічниць.

Єлизавета з теплом у серці згадала лікаря Віру Сергіївну й акушерку Оленку, які пестили її, єдину породіллю на всю амбулаторію, всю ніч.

У самий розпал її теплих спогадів кабінет відчинився, і лікар запросив Єлизавету Петрівну.

Підхопивши папери, вручені їй донькою, Петрівна підняла своє огрядне немолоде тіло і, ніяковіючи, протиснулася всередину.

Професорський кабінет був багатий інтер’єром: масивний стіл зі стосом паперів, важкі гардини на вікні.

У кутку за ширмою примостився агрегат для огляду жінок, що виблискував новизною і недоторканістю.

Професор узагалі майже вже не займався оглядами, він здебільшого консультував стражденних, а крісло було призначене йому за регламентом з усім необхідним для необхідного обстеження жінок вручну.

Єлизавета присіла на краєчок стільця біля столу і подала папери: «Ось, лікарю, на старості років сталося в мене якесь захворювання, хай йому грець!»

Лікар уважно вивчив результат обстеження і, насупивши брови, сказав, що треба б подивитися пильніше, і… вказав розгубленій Єлизаветі на крісло.

На крісло …

Єлизавета Петрівна спалахнула.

Вона взагалі ніколи не роздягалася перед чужими чоловіками, змолоду був у неї її коханий чоловік, один-єдиний і на все життя.

Вона взагалі ніяк жодного разу не уявляла, що до неї може доторкатися чиясь чужа чоловіча рука, а тим паче заглядати в її недоторканне єство.

Ноги в Єлизавети затремтіли й майже підкосилися.

Зрадити доньку і відмовитися від огляду з такою важкою працею «здобутим» професором вона не могла, але і влізти на цю споруду для непристойних оглядів – теж.

Зайшовши за ширму, вона потупцювала біля агрегату, що виблискував чистотою, нерішуче, глянула з тугою у вікно, на якому стояла байдужа до всього герань.

Професор вказав їй на одноразову пелюшку, що лежала на скляному столику, і порадив підстелити.

«Роздягайтеся і залазьте!» – запросив він і відвернувся, щоб не бентежити пані.

У цей момент до кабінету зайшла медсестра, професор вручив їй якісь документи, і вона, присівши на стілець, що звільнився, почала в них щось писати.

Єлизавета Петрівна стягнула мереживні трусики, і від цього в неї трапилося непередаване хвилювання, збентеження та напад вселенського сорому, ноги затремтіли ще більше, в голові помутніло, а в горлі пересохло, вона пошукала очима куди б покласти трусики, що звільнилися від неї, але крім власне агрегату і скляного столика нічого не виявилося, від хвилювання і сорому, вона готова була вже з’їсти ці злощасні трусики, від переживань і замішання в голові стало туманно.

Єлизавета Петрівна пихкаючи як паровоз спробувала піднятися на медичну споруду і … ніяк, ніяк не змогла влізти на високе крісло (взагалі то, там мала стояти стілець для зручності, але третього дня прибиральниця тітка Катя брала його протерти пил на шафах і забула повернути, залишивши його в сусідньому кабінеті), нарешті, зрозумівши, що сама вона це не зробить, вона шмигнула до дверей і, прочинивши їх, махнула своєму чоловікові, щоб він зайшов допомогти.

Дід, який ніколи не бачив нічого, крім лопати, тракторів і сільської худоби, побачивши жіноче оглядове крісло, ледь не зомлів від жаху.

Але, будучи мужиком, швидко збагнув, як допомогти дружині і, подавши руку, почав тягнути її, допомагаючи видертися на цю хитромудру споруду, він тягнув щосили зовсім як у казці про ріпку.

Пихкаючи і чіпляючись бюстом за шкіряну поверхню агрегату, Єлизавета Петрівна, на зразок гусениці звиваючись і чіпко тримаючись за сильні руки чоловіка, що втягує її на лікарський «постамент», абсолютно розчепірившись своїм оголеним тілом, з великими зусиллями вилізла-таки, розчинивши світові своє природнє єство, що зроду не знало бритви.

Професор, який цілу вічність уже не оглядав пацієнток і злегка втратив навички, встав з-за столу і голосно прокашлявшись для підбадьорення своїх лікарських навичок, що «спіткнулися» очима об сільську «правду життя» , зробив крок у «невідомість».

Руки, що призабули володіння ремеслом, як на зло, не слухалися, і він, спітнівши від усвідомлення, що огляд проводять далеко не найкраще, намацав-таки під зойки пацієнтки те саме, що занепокоїло мирний перебіг життя сільської жительки.

У Єлизавети Петрівни від грубого втручання в її сакральні місця виникла глибока відраза, непередаваний сором і хворобливі відчуття, від яких навернулися сльози.

Сяк-так спустившись із крісла, вона хотіла одразу вибігти геть, прямо до своїх курей, але згадала про дорогі мереживні труси.

Згадати-то згадала, що вони на ній були і що вона їх знімала, а ось куди вони поділися потім, вона абсолютно не пам’ятала.

Від тривог, що трапилися з нею, складного залазіння на крісло і «насильства» чужим чоловіком, який принизив її цнотливість, у неї трапилася одномоментна втрата пам’яті про те, куди вона поділа, власне, зняті мережива.

Єлизавета пошукала навколо, на кріслі, під ним, на скляному столику, де лежали одноразові пелюшки і запечатані інструменти, заглянула навіть у відро для сміття, трусів, її новеньких мереживних трусів, які їй купила донька, ніде не було.

Єлизавета Петрівна заметушилася, вона ще раз все переглянула, але марно.

Лікар, який уже написав висновок, запитав: «Ви готові? Я вже все вам підготував, ви вільні!»

Єлизавета виглянула з-за ширми і тремтячим голосом повідомила: «Лікарю, я загубила труси».

Професор підняв брови: «Як це?!»

«Не знаю», – пробурмотіла Єлизавета.

Через п’ять хвилин пошуку покликали чоловіка Єлизавети в надії, що, можливо, він їх прихопив, допомагаючи дружині.

Але надії не виправдалися.

Зате його сільське чуття і швидкість пересування виявили-таки за фіранкою на підвіконні, за горщиком із геранню білу грудочку, щільно скручену в кульку, яка виявилася тією самою втратою.

Єлизавета Петрівна зробила квадратні очі і ніяковіючи запитала: «Як це я?»

Професор зробив ще більш квадратні очі і знизав плечима.

Встрибнувши назад у мережива, Єлизавета підхопила свої папери і покинула кабінет.

Через деякий час, коли всі лікарняні пригоди були позаду, і підлікована Єлизавета повернулася до своїх курей-городів, вона ще не раз згадувала цей непристойний випадок із втратою трусів і як дід тягнув її, немов ріпку з повними жаху очима і голим задом, на цей лікарський агрегат.

Вона знову і знову переказувала цю епопею сусідці подрузі, через що вони щоразу вибухали реготом, лякаючи дурних курей і змушуючи тих шарахатися від них у різні боки.

Ось така історія.

КІНЕЦЬ.