Все життя я працював як проклятий. Ні дня без діла, ні хвилини для себе з того самого моменту, як ми з Надюшкою одружилися.

Спочатку треба було обставляти квартиру, потім одягати та годувати дітей. Потім вивчати їх, оплачувати додаткові курси, репетиторів, танці, спорт.

Потім знадобилася машина, щоб возити на гуртки та в басейн і забирати їх звідти. Потім настав час вступати до університетів та переїжджати до інших міст. А там на щось їсти, пити та веселитися. Потім захотілося дружині дачку, як у всіх. І щоб мангал, і басейн, і гойдалка.

Спокій для мене не настав навіть тоді, коли старший син одружився, а донька переїхала жити до свого хлопця.

Відгомоніли весілля, допомогли з квартирою і навіть підкинули грошенят на машину. Найпростішу, зрозуміло.

Доню вже теж чекає квартирка, що дісталася нам від тещі. Ремонт якої обійшовся в копієчку, але дівчата, дочка та дружина, задоволені. А для мене це найголовніше.

І ось тоді я вирішив піти на пенсію. Найвдаліший момент, на мій погляд, поки ще не пішли онуки. Син присягав обіцяв, що найближчі п’ять-сім років працюватиме над добробутом своєї сім’ї.

От я й подумав, а чому б мені не піти на заслужений відпочинок? Благо наші з дружиною пенсії дозволяють існувати більш-менш безбідно.

Не поспішайте заздрити та лаяти чиновників. За це ми повинні сказати спасибі не чужому доброму дядькові, а рокам молодості, які ми з Надею провели на шкідливому виробництві. Дружині про своє рішення я нічого говорити не став. Просто одного чудового дня з ранку не пішов на роботу, а залишився вдома.

Відпустили мене, до речі, без особливих проблем. І нічого дивного, молодь настає на п’яти.

Заходить з ранку дружина, яка зазвичай спить міцно і встає сильно пізніше за мене, на кухню, а там я сиджу з газеткою в руках і чашкою кави. Вона мало не впала:

— Ти що, захворів?

Ні, кажу, я зовсім здоровий і сповнений сил. Тоді чому ти вдома запитує Надюха.

– Я вийшов на пенсію. Втомився працювати, настав час відпочити. Ти так не вважаєш? – Запитав я питання дружині.

Та викотила на мене кулі:

— Звісно, ​​ні! Що це за чоловік, який стирчить удома і нічого не робить?

Я говорю, в якому сенсі стирчить удома. Хіба я не заслужив спокою та відпочинку. Що ж мені, до смерті працювати, питаю.

Дружина зніяковіла. Про смерть, сказала, і мови не було. Але просиджувати штани вдома теж нема чого. Так і бути, відпочинь кілька днів і влаштовуйся на роботу.

Хоч двірником, хоч на пошту. Ким, мовляв, завгодно, аби не сидіти вдома. Я її слова повз вуха пропустив. Думаю, нічого, покричить та заспокоїться.

Через тиждень вона знову до мене:

– Ти знайшов роботу? Коли виходиш?

Я відповідаю, що я не збираюся працювати. Зовсім взагалі. Досить, говорю, у мене стаж такий, що самому страшно. Я ж не раб на галерах, зрештою.

Дружина розізлилась. Що це таке, мужик ще сповнений сил, а сидить удома, як трутень. Та де це бачено, щоб у нашій родині ледарі були. Шукай роботу, а то з хати вижену, кричить.

Я хотів запропонувати їй, щоб ми разом насолоджувалися заслуженим відпочинком. Адже вона теж втомилася за все життя.

Хвороби, уроки, обіди, одвічні проблеми. А тепер настав час бути лише вдвох, як у молодості, лише краще. Можна їздити на відпочинок, ходити до театрів та на виставки. Та хоч на хор записатися у клубі активного довголіття. Можна, адже ми заслужили!

Надія навіть слухати не стала. Я, кричить, тобі хор покажу, ледар ти такий. Якщо, мовляв, не працюєш, то хоч на дачі щось роби. А я не маю жодного бажання доводити фазенду до ідеалу. Жити там можна, нам із дружиною вистачить.

Якщо діти захочуть щось потім покращити, то хай самі й роблять. А я втомився.

Тиждень ми з дружиною лаялися. І так вона дістала мене, що я здався. Все, кажу, знайшов я роботу на чотири години на день.

Жодну роботу я, природно, навіть шукати не став. Просто йду з дому о десятій і до другої години дня гуляю містом.

Ходжу у кіно, музеї, на виставки. Якщо погода хороша, дихаю свіжим повітрям у парку. Там познайомився з парочкою бадьорих пенсіонерів, і ми тепер граємо в шахи і зрідка всією компанією кудись ходимо.

І, знаєте, таке життя мені насправді до вподоби. Спочатку було трохи шкода дружину, яка залишається вдома за домашніми справами. Готує, пере, прибирає. А потім я зрозумів, що то її вибір. Хочеться їй працювати, та будь ласка.

Пропонував я їй відпочити та пожити для себе? Пропонував. Надя відмовилася? Та ще з обуренням. Ось і все, з мене хабарі гладкі.

Нехай натирає пил і морочиться з прибиранням. А я поки що сиджу в кафе і подивлюся на чудове місто навколо. Скільки я живу в ньому, а нічого не помічав.

Не збираюся роки життя витрачати на роботу. Досить, відтрубив своє, настав час і на спокій!

КІНЕЦЬ.