Перед весіллям я у мене було все у рожевих окулярах. Я ніяк не могла повірити, що жінка, яка виховала мені чоловіка може бажати нам зла чи диктувати якісь свої правила. Я думала, якщо вона любить свого сина, то поважатиме його вибір.

Ми відразу почали жити окремо, але свекруха чомусь думала, що може приходити до нас як до себе додому. Я намагалась бути гостинною, то чай запропоную, то обід, але жінку чомусь це не влаштовувало. Вона постійно докоряла мене за пил на полицях, за погано складені речі, за те, що її сину так мало місця у шафі та за кожну дрібницю.

Тільки тоді я зрозуміла, що у неї характер такий, пхати свого носа, куди її не просять.

— Цей борщ взагалі неможливо їсти! Ти хочеш отруїти мого сина? — заявила якось вона, коли прийшла до нас на обід.

— А що вам не подобається? Смак чудовий! — ледве стримуючи своє терпіння, відповіла я.

— Ти серйозно? Мій син звик до смачної їжі, а не до цього бридкого борщу, на який неможливо навіть дивитися, не те що їсти, — безапеляційно сказала вона.

Мій чоловік мовчав. Він завжди мовчав. Здавалось, що наші стосунки — це союз не двох людей, а трьох: мене, його та свекрухи.

— Я не розумію, чому ти постійно слухаєш маму? Ми ж дорослі люди! — нарешті не витримала я одного вечора.

— Це моя мама. Вона хоче нам тільки добра, — відповів він, не відриваючись від телевізора.

Ситуація з борщем — це тільки квіточки. Справжнє пекло почалося, коли вона почала втручатися у наші плани на майбутнє.

— Ви вирішили, як назвати дитину? — запитала вона під час сімейної вечері.

— Так, ми подумали й вирішили назвати Денисом, — відповіла я.

— Денисом? Що це взагалі за ім’я? Ніколи не дозволю назвати його так. Його повинні назвати Сергієм, як дідуся, — наказала вона.

— Але ми вже домовились… — спробувала заперечити я.

— Домовились? А мене чому ніхто не запитав? Я буду вирішувати, як назвати мого першого онука, — оголосила вона, наче це було останнє слово.

Того вечора я проплакала всю ніч. А на наступний день пішла на роботу з важким серцем. Працювати мені було важко, погані думки не давали спокою. Найбільше дратувало, що ми поспішили розказати свекрусі про наші плани розширити квартиру.

Вона ж не дасть. З одного боку, нам і треба була б її порада, щоб не нарватися на шахраїв, коли будемо купувати квартиру, а з іншого — вона ж навіть стіни у свій колір пофарбує. Чи, можливо, шпалери у старомодну квіточку порадить.

Коли я повернулася додому, застала неочікувану картину: свекруха збирала мої речі у валізу.

— Що відбувається?! — обурилася я.

— Забирайся з цього дому! Ти не гідна бути дружиною мого сина, — холодно сказала вона.

— Ви серйозно?! Що Ви собі дозволяєте?! — здивовано звернулася я до чоловіка, який просто стояв і мовчав, наче його це зовсім не стосувалося.

— Мама каже, що мені без тебе буде краще, — тихо відповів він.

— А наші плани про квартиру? А нічого, що у нас буде дитина? – Запитала тихо я, але була не впевнена, що мені потрібна така сім’я.

— Нічого, – відповіла з погрозами свекруха. – Строк ще не великий, ще не відомо, як доносиш. А якщо і з’явиться Сергійко на світ, то все одно ти даватимеш дитину тату, от я і награюся. Правда виховання вже буде не те, але нічого, щось вигадаємо.

І ось тоді я зрозуміла: це не моя людина. Ми з чоловіком маємо різні погляди на життя. Він ніколи не зміниться і його мама завжди буде на першому місці. Тому я мовчки забрала свої речі й пішла. І знаєте що? Це було найкраще рішення в моєму житті. Наче величезний тягар впав з моїх плечей.

Тепер, коли я вільна, можу жити своїм життям, без наказів свекрухи. Виховувати свого сина, як я можу, а не хтось мені диктує й займатись тими справами якими хочу.

Джерело