— Валюшо, ми з татом плануємо провести ці вихідні на базі відпочинку. Поїдеш із нами? Ми з тобою будемо засмагати, покупаємося, поки тато вдаватиме з себе досвідченого рибалку. А ще там є спа-центр, можна буде побалувати себе якимись приємними процедурами.

—  Ні, мамо, Андрій запросив мене познайомитися з його родиною. Ми їдемо до них у селище, – відповіла Валентина матері.

— Так ти начебто вже бачилася з його батьками, коли вони до міста приїжджали? – запитала мама.

— Ну, так це тільки з батьками. А в нього велика сім’я – старший брат із дружиною, дві молодші сестри. Ще з батьками дідусь і бабуся живуть. І в старшого брата двоє дітей.

— І всі хочуть тебе побачити? – усміхнулася мама. – Прямо оглядини якісь будуть, як я погляну. Не боїшся?

— А чого мені боятися? Андрія я знаю цілий рік, він мене любить і, якщо що, в образу не дасть.

— Знаєш, Валю, а мені твій Андрій чомусь не подобається. Є в ньому щось неприємне. Він мені нагадує такого молодого самовпевненого нахабного купця.

— Ну, мамо, у тебе й асоціації! – здивувалася Валентина. – Мені б таке ніколи на думку не спало.

— Це самовдоволення в нього глибоко всередині заховане, але час від часу все одно назовні проривається. Ти не помічала? Мені здається, він із тобою розмовляє якось поблажливо, як із дитиною.

— Мамо, а мені здається, що тобі все це здається. Гаразд! Ми поїдемо в суботу вранці, а повернуся я в неділю. Вам вдалих вихідних!

Валентина запхала ноги в босоніжки, взяла сумочку, потім на хвилину замислилася і прихопила парасольку – ввечері обіцяли дощ.

Мама Валентини викладала хореографію, батько був хірургом в обласній лікарні. Вони завжди підтримували доньку в будь-яких її захопленнях і не бачили нічого страшного, що вона двічі-тричі на рік міняла гуртки за інтересами та секції. У школі дівчинка спробувала все – від в’язання м’яких іграшок до скелелазіння.

Точно так само було, коли Валентина закінчила школу і стала вибирати, куди піти вчитися далі. Вона вступила на філологічний факультет місцевого університету і жодного разу за п’ять років не пошкодувала про це.

Дівчина мріяла стати вчителем і дуже дивувалася, коли її однокурсники розповідали про плани, ніяк не пов’язані зі школою. «А навіщо тоді вони вступали сюди вчитися?» – думала вона.

Вона не стала говорити мамі, але ще однією метою її поїздки було бажання подивитися на селищну школу. Андрій навчався в сільгоспакадемії за направленням місцевої адміністрації і збирався після навчання повернутися в рідне село. Тож ця школа через рік цілком могла стати місцем її роботи.

Будинок у Ігнатенків був великий і міцний. Видно було, що господарі дбають про нього – вікна, віконниці, ґанок – все було пофарбовані свіжою блакитною фарбою, у дворі був ідеальний порядок, за невисоким, теж блакитним, парканом виднілися акуратні, рівні грядки городу.

У будинку Валентину й Андрія зустріла його мати – висока статна немолода жінка. Вона привіталася з ними, запропонувала випити молока і сказала, що обідати будуть, коли батько повернеться з роботи.

За великий стіл сіли дванадцять осіб – чотири покоління Ігнатенків – Валі здалося, що вона потрапила на сімейне свято, але, виявилося, що всі, хто сидів за столом, тут же в хаті й жили.

Розмови були звичайні, сімейні, інколи згадували якихось родичів, про яких Валя чула вперше, і їй, чесно кажучи, було трохи незатишно за цим великим столом, тим паче, що Андрій, беручи участь у загальній розмові, до неї майже не звертався.

Після обіду дружина старшого брата – Даша – прибрала зі столу і стала мити посуд. Валентина запропонувала їй свою допомогу, але молода жінка відмовилася.

Андрій із батьком і старшим братом пішли в гараж і поралися там із машиною, дві молодші сестри Андрія – дванадцяти і чотирнадцяти років – втекли на річку, його мати займалася чимось у домі, люди похилого віку пішли у свою кімнату відпочити. Валентина на самоті сиділа на ґанку і нудьгувала. Вона теж хотіла скупатися, покликала Андрія на річку, але він сказав, що зараз йому потрібно допомогти батькові.

—Сидиш? – почула вона голос Даші. – Мабуть, уже шкодуєш, що приїхала?

Даша опустилася на ґанок поруч із Валентиною.

— Скажи, – запитала вона, – а ти справді так сильно кохаєш Андрія, що готова проміняти вільне життя на ось це ось усе, – вона обвела рукою будинок і двір. І в селищній школі готова працювати? І всю зарплату матері віддавати? І на цьому городі, хай йому грець, гарувати?

— У школі працювати готова. А жити ми будемо окремо – так Андрій сказав. Город я навряд чи заведу, а ось квіти посаджу обов’язково. А щодо зарплати я не зрозуміла?

— А що тут не розуміти? У сім’ї головна Наталя Миколаївна. Вона вирішує, що купувати, що готувати на обід, які подарунки кому дарувати. У день зарплати всі віддають гроші їй, а якщо треба щось купити, ось, наприклад, донькам до школи, я їй кажу, і вона мені потрібну суму видає.

— А чому ви з чоловіком не можете жити окремо і так, як вам хочеться?

— А Сашко не сміє батькам заперечити. І Андрій, між іншим, теж. Тож ти добре подумай. У них у селищі ще один будинок є, але мати сказала, щоб Андрій на нього не розраховував – вони його здають. А вам вона вже дві невеликі кімнатки призначила – з вікнами на город, – попередила Даша.

— Та ну, Дашо, це якесь самоуправство. Адже зараз двадцять перше століття, а у вас немов дев’ятнадцяте. Андрій цілком сучасний хлопець, ти, мені здається, перебільшуєш, – заперечила Валентина.

— Перебільшую! Добре ще, що в мене робота сидяча – я секретарем у селищній адміністрації працюю. А з роботи приходжу – і впрягаюся до самої ночі. Знаєш, про що я мрію? Прийти з роботи, приготувати вечерю на свою сім’ю – тільки на нас, чотирьох. Приготувати те, що хочу я, що люблять мої діти. А потім сісти з чоловіком біля телевізора, подивитися який-небудь фільм. Або сходити кудись удвох. Ми вже сто років нікуди вдвох не ходили. Усе це прокляте господарство! А я, між іншим, закінчила університет за спеціальністю «соціальна робота». І так вляпалася!

— Дашо, але ж ви з чоловіком ще молоді, усе ще можете змінити у своєму житті, – почала Валентина.

Але Дарина перебила її:

— Так Сашко не хоче нічого змінювати, його все влаштовує. А одна я дівчат не витягну, тим паче, що повертатися мені особливо нікуди – у батьківській двокімнатній квартирі брат із сім’єю живе.

У цей час до них, витираючи ганчіркою руки, підійшов Андрій:

— Валя, сьогодні на річку вже не вийде. Може, завтра?

Він повернувся в гараж. Із хати на ґанок визирнула Наталя Миколаївна:

— Дарино, чого сидиш? У теплицях треба огірки й перці полити. А ти, Валентино, підеш, допоможеш мені салат до вечері нарізати.

Дівчина слухняно встала і попрямувала на кухню. На неї чекав цілий тазик овочів і кілька пучків зелені. Вона ще різала огірки, коли в кухню увійшла Даша з відром митої картоплі й сіла її чистити.

— Дашо, це все на вечерю? – запитала Валентина.

— Так, добре, що з учорашнього дня котлети залишилися, тож сьогодні нічого м’ясного готувати не треба.

Уранці Валентина нагадала Андрію, що він обіцяв сходити з нею на річку. Але він, поморщившись, сказав:

— Батько мені там ще роботи підкинув. Ти сходи з дівчатами, вони якраз зараз купатися збираються.

Це було не те, чого хотіла Валентина, але вона вважала за краще піти на річку з молодшими сестрами Андрія, а не сидіти на самоті на ґанку.

Після обіду Валентина й Андрій пішли на зупинку автобуса.

—Андрію, скажи, будь ласка, а навіщо ми їздили до твоїх батьків? – запитала дівчина, коли вони вже були в місті.

— Щоб ти познайомилася з моєю родиною, хіба незрозуміло? – здивувався молодий чоловік.

— Але за ці півтора дня твоя мама звернулася до мене лише двічі. А твій батько, старший брат, бабуся і дідусь взагалі не розмовляли зі мною. Ми поспілкувалися тільки з Дашею. Всі інші сприймали мене, як тумбочку або інший неживий предмет, який ти привіз, поставив у кут і пішов займатися своїми справами. Так огидно я ніколи себе не почувала. Невже в тебе не знайшлося п’ятнадцяти хвилин, щоб зі мною поговорити?

— Валя, не вередуй! Мені справді треба було допомогти батькові й братові, – сказав Андрій.

— У мене до тебе ще одне запитання: ти говорив, що ми, коли одружимося, житимемо окремо, а Даша мені сказала, що твоя мати вже кімнати нам у будинку виділила.

— Перший час поживемо з батьками, вони другий будинок ще хочуть здавати – вигідно. Та й тобі легше буде: коли діти підуть – мати допоможе, – відповів Андрій.

— Я все зрозуміла, до побачення, скоро батьки приїдуть, мені треба вечерю приготувати, – сказала Валентина.

— Коли побачимося? – запитав Андрій.

— Поки що не знаю, зателефонуємо, – відповіла дівчина і зникла в під’їзді.

— Ну, як? Познайомилася з майбутніми родичами? – запитала Валентину мама.

— Навіть не знаю, що тобі сказати, – відповіла донька.

— Тоді давай усе по порядку, – попросила мама і приготувалася слухати.

—  Звичайна сільська сім’я, – сказав тато, який теж уважно слухав розповідь доньки. – У них міцне господарство, а для того, щоб воно було таким, треба гарувати. І вони це роблять. У їхній системі координат твоє бажання піти на річку і необхідність полагодити трактор – речі різного порядку. Андрій не зрозумів, чому ти образилася. Він так вихований, і переробити його тобі не вдасться.

— А знаєте, я на мить уявила себе на місці Даші, і мені стало душно! А вона живе так уже п’ятнадцять років. І продовжуватиме жити в цьому рабстві. Вона навіть не може купити своїм донькам нову сукню, якщо на це немає дозволу свекрухи! – обурилася Валентина.

— І який висновок? – запитала мама.

— Загалом, дорогі батьки, по-моєму, я поквапилася, погодившись стати дружиною Андрія.

— Ну, значить, не даремно з’їздила, – сказав батько.

КІНЕЦЬ.