Вийшов Сергій Іванович на пенсію – і занудьгував: сидить цілими днями на дивані біля телевізора і нічого не робить.

— Я втомився за стільки років служби, хочу відпочити, – виправдовував він свою поведінку.

Сергій Іванович багато років життя віддавав себе армійській службі, спершу його віддали вчитися в училище, потім закінчував ще одне училище, потім служив за контрактом, і тільки потім уже став кабінетним співробітником, але і там спокою не було, то відрядження, то перевірки, всі нерви були вимотані на такій посаді. Після виходу на пенсію він розслабився, але від цього йому стало не краще, а гірше, навалилася апатія і з’явився такий ось депресивний настрій.

— Може, ти на роботу влаштуєшся? – пропонувала йому дружина, – А то ти тиняєшся з кута в куток, як неприкаяний, а так би й у справах був, і копієчку зайву в дім приносив, не зашкодить.

Анастасія Петрівна працювала мистецтвознавцем і була дуже цілеспрямованою і вельми педантичною натурою, терпіти не могла безладу і ледарів, до того ж переймалася за стан здоров’я свого коханого чоловіка, бо знала, життя без руху до добра не доведе.

Сергій Іванович і справді роз’ївся, і почав повніти. Його сухорлява міцна фігура від малорухливого, сидячого способу життя почала обростати жировими прошарками і перетворюватися на кулю.

— Я вже пробував влаштуватися, – вередував він, – Не виходить ні за що зачепитися, нічого не подобається, ну, не лежить у мене душа до жодної цивільної спеціальності, усе-таки все життя минуло за іншими правилами, і до цивільних порядків я, напевно, ніколи не зможу звикнути.

— Ну, візьми тоді в адміністрації шматок землі, тобі ж за законом належить, он, сусід Павло Миколайович, виклопотав собі землю, побудував там будиночок, тепер вони з дружиною проводять за містом на дачі всі вихідні, – сказала дружина.

— А ти знаєш, адже це – гарна ідея, – пожвавився Сергій Іванович і пішов консультуватися до сусіда, як той собі ділянку клопотав.

Чи довго, чи коротко, але отримав все-таки Сергій Іванович свою заповітну заміську ділянку. Пощастило йому, звісно, що якийсь важливий такий же пенсіонер спершу захотів узяти цей шматок землі, а потім передумав, і Сергій Іванович швиденько заметушився – і оформив на себе цю землю з такою прекрасною геолокацією.

Приблизно через рік він побудував там добротний, дерев’яний будинок у два поверхи. Будував, звісно, не сам, але натхненно керував будівництвом і так захопився, що забув про свою нудьгу і смуток.

— Приймай роботу, дружино! – оголосив він і повіз свою дружину дивитися їхню новеньку дачу.

Анастасії Петрівні будинок сподобався. Вона порадила Сергію Івановичу побудувати на ділянці ще й теплицю, розбити клумби та обгородити грядки.

—Було б ще непогано літню кухню і баньку скласти, тоді б у тебе тут вийшла справжня база відпочинку, – сказала вона.

Сергій Іванович загорівся і взявся будувати кухню, лазню і різні підсобні приміщення, а заодно розбив грядки, сам змайстрував теплицю і посадив молоді яблуні. Він до такої міри захопився благоустроєм дачі, що оселився там і в місті зовсім перестав з’являтися. На свіжому повітрі він зміцнів, м’язи його від фізичних навантажень підкачалися, а погляд заблищав молодечим завзяттям.

— Настусю, переїжджай на дачу, посадимо на грядках овочі і станемо компоти закривати на зиму, а по суботах – у лазні з віником паритися, – радісно заявив Сергій Іванович дружині.

Анастасії Петрівні на дачі все подобалося, вона була задоволена бадьорим настроєм чоловіка, але жити з ним за містом, кинувши роботу, вона не була готова. Свою професію ця жінка знала і любила, розбиралася у всіх її тонкощах і специфіці.

— У мене – робота, – сказала вона, – Я приїжджатиму до тебе тільки у вихідні.

Довелося чоловікові змиритися з таким її рішенням, тож і стало подружжя жити нарізно, вона – у місті, він – на заміській дачі.

Анастасія Петрівна спершу приїжджала до нього регулярно, а потім почала ухилятися і пропускати поїздки у вихідні, а потім і зовсім припинила на дачі з’являтися. Сергій Іванович постійно кликав її до себе, але вона знаходила якісь приводи, щоб залишатися вдома. Не любила вона город, міське життя їй подобалося більше.

Якось раз Анастасія Петрівна випадково зустріла на вулиці свою подругу дитинства, і жінки між собою розговорилися.
— Як твій чоловік поживає? – між іншим поцікавилася подруга.
— Він тепер живе на дачі, захопився сільським господарством, а додому й носа не показує, – усміхнулася Анастасія Петрівна.
— А ти, подруго, не боїшся, що його там заберуть? – вигукнула подруга.

— Та кому там він потрібен? – знизала плечима Анастасія Петрівна, а сама після цієї зустрічі занепокоїлася.

«Не посміє Сергійко за моєю спиною інтриги крутити, адже завжди був порядним чоловіком, та й мені відданий», – думала вона в безсонні ночі, переконуючи себе в тому, що в неї в сім’ї все гаразд. Але сумніви не давали їй спокою, і якихось вихідних Анастасія Петрівна вирішила навідатися до чоловіка на дачу без попередження.

На ділянку вона одразу заїжджати не стала, зупинилася на загальній парковці біля дороги і пішла потихеньку, збираючи на узбіччі букетик із польових квітів. За кілька кроків до дачі вона відчула дух наваристого борщу. «Цікаво, невже сам готувати навчився?» – подумала вона. Здалеку Анастасія Петрівна розгледіла, що на веранді накрито стіл, і запахи їжі лунали саме звідти, а потім побачила, як її чоловік, Сергій Іванович, сидить за столом і наминає цей пахучий борщ, закусивши чорним хлібом, огірками й салом.

Щойно вона хотіла гукнути чоловіка, як з боку літньої кухні пролунав приємний, жіночий голос:

— Як тобі сьогодні мій борщ, Сергію?

— Чудовий борщ, Галочко, приєднуйся, разом поїмо, – відповів Сергій Іванович.

Анастасія Петрівна аж затремтіла від обурення. Невже права була її подруга? Увімкнувши все самовладання, на яке тільки була здатна, вона підійшла до веранди і з усмішкою запитала:

— Може, і мені наллєте тарілочку?
Сергій Іванович злегка розгубився, але постарався втриматися і не подати виду, що збентежений приходом дружини. У цей момент на порозі веранди з’явилася пишна, рожевощока пані з тацею в руках. Анастасія Петрівна швидко окинула її поглядом і сказала:

— Ой, Сергію, а ти що, домробітницю найняв? А чого мені не сказав?
— Найняв, люба, хатню робітницю, набридло ковбасою і тушонкою харчуватися, – швидко зібрався Сергій Іванович і включився в цю тонку гру, – Ти ж не хочеш мені готувати, ось я і викручуюся з положення, як можу.
— Як Вас звати, пані? – звернулася Анастасія Петрівна до жінки.
— Галя, – відповіла та.

— Галино, спасибі вам велике за борщ, але більше ми ваших послуг не потребуємо, тож можете збиративаші каструльки і їхати звідси, – суворо сказала Анастасія Петрівна, сідаючи за стіл і сама наливаючи собі в тарілку густий, пахучий борщ, – Скільки я вам винна за обід? Стільки вистачить?

Анастасія Петрівна витягла з сумочки гаманець, дістала звідти кілька купюр і рівною стопкою виклала їх на стіл.

— А хто ж Сергію… хм… Івановичу готувати тепер буде? – з надією в голосі запитала Галя.

— Я сама приготую, – сухо відповіла їй Анастасія Петрівна і, зробивши вигляд, що втратила інтерес до цієї бесіди, почала їсти борщ.

— Що ж, – зітхнула Галя, – Тоді я піду. Не приходити більше, Сергію… Івановичу?

— Ні, Галочко, не приходь більше, ти ж чула, що Анастасія Петрівна сама готуватиме, – з вибачливою посмішкою закивав їй Сергій Іванович.

Галя згребла зі столу гроші і, зітхнувши, пішла в будинок збиратися.

З цього дня Анастасія Петрівна залишилася жити на дачі. З роботи вона звільнятися не стала, а домовилася з дирекцією, що перейде працювати на віддалену роботу, а на виставки приїжджатиме в місто разом зі своїм чоловіком. Довелося Сергію Івановичу супроводжувати її за необхідності, тут вже нічого не поробиш, він же любив свою дружину, все-таки стільки років разом прожили.

КІНЕЦЬ.