На Маринку несподівано звалилося останнє кохання.

Те, що воно саме останнє, Маринка зрозуміла одразу після того, як воно на неї звалилося.

З того самого моменту в неї в очах вимкнули тумблер, який відповідав за повноту зовнішнього зображення.

Ну не те щоб вона раптово осліпла, зображення то було, але в ньому геть зникли всі чоловічі особини окрім тієї, що знесла недоторканній Маринці голову.

Справа була на черговому святі, що підвернулося, куди були запрошені всі близько вікові товариші та друзі.

Маринка прийшла з малознайомою подругою, з якою спілкувалася дуже зрідка, але дуже влучно, тій завжди не вистачало попутниць у її самотньому і вітряному житті. Всі підручні подруги, якось різко змінили вектор життя, і пріоритети в них.

Простіше кажучи, змінили бурхливе «молодецьке» життя на дачні грядки, пиріжки для онуків, і служіння чоловікам у їхніх хронічних драних спідніх штанях.

Та сама мало знайома приятелька, змінювати вектор категорично не хотіла, і тому за відсутності компанії дзвонила Маринці, такій самій безвекторній і легкій на підйом у будь-якому напрямку.

Їх колись звела спільна знайома на своєму пізньому весіллі, після чого відбула разом із чоловіком у його сильно південну країну.

Знайома відбула, а знайомство залишилося.

У Маринки чомусь ніяк не виходило вести бурхливе життя, то в неї просідали фінанси, то радикуліт нагадував про вік після якоїсь дуже вільної поведінки.

У знайомої був той самий «набір» обмежувачів, але набагато ширше коло спілкування, багатошарове за складом і бадьорістю тіл.

Цього разу Ніна зателефонувала зовсім несподівано:

«Маринко, привіт! Як ти там поживаєш? У мене як завжди ділова пропозиція розважального характеру, як ти до цього ставишся?»

Маринка ледь не потонула в піні від різкого телефону, який різко задзвонив у момент її лежання у ванні, тут же погодилася, навіть не дослухавши.

Розважальні пропозиції від Ніни завжди були десь у хорошому ресторані або навіть на крутому орендованому теплоході.

В останній такий захід Маринка отримала масу задоволення, компанія підібралася дуже приємна, їжа смачна, а музика чудова.

Повернувшись під ранок додому, і кинувши своє наплясане і наспіване в караоке тіло вона одразу вимкнулася і спала до обіду наступного дня втомлена але щаслива.

Після того насиченого дня народження, якогось далекого колеги Ніни, у Маринки не трапилося жодного корисного з її точки зору виходу у світ.

Поїздку до подруги дитинства на дачу, Маринка не вважала виходом, бо виходила вона там виключно у спортивному костюмі, а «танцювала» за компанію на грядках, допомагаючи своїй подружайці, яка захопилася пенсійним життям.

Загалом, цей дзвінок Ніни виявився дуже доречним.

Маринка поклавши слухавку, тут же знову запорхала пальчиком по екрану.

«Треба записатися до перукаря, косметолога і манікюрниці!» скомандував внутрішній голос .

Після розкриття заначки і здійснення всіх маніпуляцій з «оздоровлення» зовнішнього вигляду, Маринка знайшла себе вельми привабливою, відобразившись у дзеркалі в холі поліклініки, до якої навідалася для поради з лікарем з приводу прикращення радикуліту в разі потреби.

У призначений день Маринка мчала в таксі до місця зустрічі…

Як виявилося з долею…

Ніна уже чекала на неї біля великого помпезного ресторану.

«Маринко, це така подія, ти не уявляєш! Сестра сестри моєї давньої подруги зібралася заміж, і ось… запросили всіх, кого тільки можна, я, як завжди, одна не люблю, ну ти знаєш… Ходімо швидше, там списки на вході, я нас записала!»

Ресторан був величезний і весь виблискував дзеркалами і дорогими прикрасами дам.

Маринка вперше в житті відчула себе не в своїй тарілці, Ніна підбадьорила: «Не сци, зараз усі вип’ють, і ми зіллємося з інтер’єром, ніби завжди тут були!»

Злиття з інтер’єром і справді відбулося досить швидко, незважаючи на помпезність і дорожнечу, публіка підібралася приємна, весела і численна.

Вони співали, танцювали, кричали «Гірко!» вже не дуже молодим молодим нареченим і були щасливі нітрохи не менше за них.

У сусідньому залі, невеликому і дуже приватному, «засідали» браві молодці, як то кажуть, з військових, гарних козаків.

«Засідали» були серйозні, манірні і вельми приватні у своєму засіданні, “засідали” вони там ювілей свого колеги, у дуже вузькому чоловічому колі, дружини і подруги, за їхнім розумінням, зруйнували б їхню чоловічу самоту і все зіпсували.

Однак, незважаючи на заявлене чоловіче усамітнення, чоловіча компанія, виявивши в сусідньому залі галасливу юрбу з нагоди одруження, захвилювалася.

З-за зачинених дверей раз у раз долинали жарти тамади та веселий жіночий сміх, що перемежовувався підбадьорюваннями гостей.

Найбільше розхвилювався сам іменинник, саме він був організатором суто чоловічої посиденьки, оскільки споглядати своїх друзів у компанії їхніх дружин йому було морально важко.

Минуло вже п’ять років, як він овдовів, але втрата дружини і туга за нею просто зводили його з розуму.

Інших жінок він просто не помічав, він хотів тільки свою Маринку, таку саму рідну, трохи припорошену віком і нескінченно кохану, і щоб її блакитні очі дивилися тільки на нього і захоплювали тільки його.

Але… навіть якщо він і зустрічав схожу жінку, то обов’язково щось у ній не сходилося, і від цього робилося ще гірше й тужливіше.

Ближче до вечора чоловіча посиденька зайшла в глухий кут, і половина гостей, ввічливо розпрощавшись, виїхала в бік своїх будинків.

Залишилися тільки холостяки, які нарешті вирішили відірватися на повну і… вжити трохи більше, ніж їм дозволяла військова витримка.

Вони запросили офіціанта і замовили рівно стільки, скільки було потрібно для гарненької кондиції, але так, щоб внутрішній автопілот не забув дорогу додому.

***

Маринка з Ніною були в неабияк активні, вони брали участь у всіх конкурсах, реготали і створювали на весіллі веселу і заводну атмосферу, не дуже близькі наречені, які так і не зрозуміли, з чийого боку пані, були раді таким заводним гостям і посилено плескали в долоні на конкурсах та вручали призи, найчастіше призи відзначалися келихами з дорогими напоями.

Відбувши численні конкурси , Ніна запропонувала: «Маринко, а давай втечемо, а то я відчуваю, що ще один конкурс – і я забуду, як мене звати!» Марина погодилася.

Вирішили випити на доріжку і відбути по-англійськи.

***

Дійшовши до граничної кондиції, міцні чоловіки вирішили нарешті закруглятися і вирушити по домівках, перед від’їздом належало присісти на доріжку, і вони «присіли».

Завдяки щасливому випадку «присісти» місця були, як зазвичай, поруч: «м» і «ж».

Повз них якраз вибігали з кухні бадьорі офіціанти із замовленнями для клієнтів.

***

Втомлений Купідон… який щойно літав навколо молодят і зрешетив їхні серця стрілами вздовж і впоперек, теж вирішив покинути застілля і… наостанок, побачивши двох підходящих «клієнтів» на останню стрілу, влучно прицілився, саме тоді, коли ті, похитуючись від «достатньої» кондиції, вийшли з «дорожніх посиденьок», у цей момент бадьорий молодий офіціантик, вискочивши з тацею з кухні, несподівано зіткнувся з Маринкою, яка тут же втратила рівновагу, прострілилася радикулітом, який терпів її викрутаси цілий вечір, і впала горілиць якраз під ноги бадьорому військовому вдівцеві, який, своєю чергою, втратив рівновагу і…

Стріла Купідона, злегка зачепивши офіціанта, який вправно уникнув падіння і швидко прошмигнув до зали, пройшла наскрізь через серце військового і встромилася в серце Маринки, на яку і приземлився самотній вдівець.

Маринка скрикнула від остаточно зданої радикулітної спини, яка не очікувала такого фіналу, і на хвилину прикрила очі, вирішивши, що її життєвий шлях закінчився ось так, під дверима «м» і «ж», під кінець веселого вечора…

Але… нарешті віднайшовши дихання, тут же відчинила знову очі від думки, що пронизала її: «На мене впав чоловік!»

Чоловіки не падали на Маринку вже цілу вічність, а тим паче такі симпатичні й представницькі.

Самотній серцем вдівець узагалі нічого не встиг зробити, бо всю його військову спритність вимкнуло достатньо випиті міцні напої.

Блакитні очі дружини Маринки ледь не засліпили Геннадія Петровича, і він одразу ж подумав, що пішов в інший світ і вже побачився зі своєю коханою дружиною.

«Мариночко, люба, чи це ти?» – пробурмотів Геннадій.

«Ми з вами знайомі?» – здивувалася Маринка голосом, слабким від болю в спині.

Придивившись, Геннадій Петрович раптом зрозумів, що він упав на абсолютно незнайому жінку і що вони ось так лежать, уже збираючи навколо натовп співчуваючих.

Від несподіванки він представився: «Геннадій!»

У Маринки, незважаючи на біль, ще не вивітрився запал веселощів, і вона тут же поцікавилася: «Крокодил?»

Знову здивувавшись, Геннадій одразу ж парирував: «Ні, Чебурашка!» і, трохи поміркувавши, додав з посмішкою: «От ми з вами чебурахнулися!»

За тиждень Маринчен поперек, старанно лікований Геннадієм Петровичем за сприяння платних ескулапів медицини, знову прийшов до тями, і…

***

Геннадій Петрович марив, він марив Маринкою, яка так вдало впала йому під ноги, і собою, що не менш вдало впала зверху.

«Занепала» жінка була до болю схожа на його кохану дружину, і від цього в нього паморочилося в голові й кололо почуття провини, з одного боку, він відчував, що закохався безповоротно, а з іншого… А з іншого – його «Маринка» докірливо дивилася з портрета і наче хитала головою, дивлячись, як чепуриться чоловік перед походом «у культуру» з іншою жінкою, хоч і схожою на неї з усіх боків.

Геннадій мучився докорами сумління і біг на чергову зустріч, підганяний крилами любові, що несподівано виросли десь у районі лопаток.

Маринка сяяла, це сяйво не сходило в неї з обличчя, світилося в очах і змушувало серце битися в не властивих йому місцях.

Гена виявився чудовим.

У ньому було все, про що колись мріяла Маринка: і статність, і виправка, і навіть легкість у спілкуванні.

Жінка, яка вже змирилася зі своїм неправильним самотнім вектором, раптом захотіла змінити напрямок, навіть якщо там за поворотом опиняться чоловічі підштаники з відстовбурченими колінами.

***

Геннадій, який позавчора вирішив, що обов’язково освідчиться своїй другій Маринці, вискочив з дому, несучи за собою шлейф дорогих парфумів і пізньої закоханості.

У них на вечір був запланований похід до театру, він уже уявляв, як вони сидітимуть у темному залі, притулившись ліктями один до одного, і насолоджуватимуться грою акторів.

Геннадій вибіг за ріг будинку і, вирішивши, що до метро він добіжить швидше, ніж на автобусі, додав швидкості.

Навкруги поспішали люди, а з неба посміхалося сонце, воно вже було не таким спекотним, і від цього було так благоліпно і чудово в вечірній прохолоді, що наступала.

Від почуттів, що переповнювали, і ухваленого рішення про одруження у Геннадія почало сильно битися серце, і він, піднявши очі до неба, беззвучно вимовив:

«Господи, спасибі тобі за це знову знайдене щастя!»

***

Робітники, які вже збиралися трохи пригубити гарячого чаю з термоса і вилізли з люка на світло божественне, не встигли навіть розлити по чашках гарячого солодкого чаю, як ошатно вбраний чоловік, дивлячись у небо й не дивлячись під ноги, оминув руді попереджувальні буйки біля відкритого колодязя і…

***

Те, що земля пішла з-під ніг, Геннадій відчув одразу ж, як подякував Господу за знов знайдене щастя.

Спочатку в нього ухнуло серце, а потім згасло світло в очах.

У цілковитій темряві Маринка била його по щоках і дорікала за нерозбірливість, від цього в нього в тілі водночас виникало відчуття провини й сильного болю, неспівмірного покаранню.

Його трусило, кружляло і вивертало.

Потім усе заспокоїлося.

***

Геннадія Марина так і не дочекалася біля театру, вона спочатку хвилювалася, а потім…

А потім образилася.

Від гіркоти, що її так підло обдурили і що вона, як дурепа, простояла біля входу до театру аж до пізнього вечора, коли вже й буфет трапився у глядачів.

Після споглядання буфета у вікнах театру змерзла і ошелешена обманом жінка махнула рукою і поїхала додому.

Вона все сподівалася, що Геннадій зателефонує, але… телефон мовчав, а в неї зовсім зіпсувався настрій.

Ніна зателефонувала несподівано.

Маринка, яка проплакала всі очі за ці дні, відповіла на дзвінок і одразу ж випалила в трубку: «Нікуди не поїду!»

Ніна квакнула на півслові і, трохи помовчавши, резюмувала: «Так і не треба, я сама до тебе зараз приїхала, стою біля під’їзду з ігристим напереваги, а то мені щось дико нудно стало вдома, а заходу жодного на горизонті не з’явилося».

Маринка видихнула: «Ігристе, напевно, якраз у тему, заходь!»

Ось уже цілу годину жінки гадали, з якого переляку Геннадій, який так вдало було чебурахнувся в життя Маринки, так раптово зник.

І жоден із варіантів їх не влаштовував. Нарешті Ніна, почухавши потилицю, зробила висновок: «Може, він помер раптово, ось!»

У Маринки навіть подих перехопило, а серце, здійснивши перекид, пронизало різким болем, через що в неї одразу ж виступив піт на лобі, і вона прошепотіла:

«Ніно, швидку!»

Напрочуд швидка приїхала швидко, Ніна навіть не встигла й півквартири рознести в пошуках валідолу для реанімування Маринки, яка майже вже закотила очі.

Молоді швидкі й веселі фельдшери щось вкололи Марині, щось поклали їй під язик, і… подруга ожила.

Від госпіталізації жінка відмовилася, і лікарі почали заповнювати документи, перемовляючись між собою, попутно перевіряючи, чи не погіршується стан жінки.

Ніна , надихнувшись присутністю молодих красенів, почала розпитувати їх про роботу і чи бувають у них цікаві випадки.

Той, що молодший, одразу ж розповів, як днями вони перевозили в лікарню якогось худорлявого діда, що впав у відкритий люк при повному параді.

В ошатному дорогому костюмі і замість документів із двома квитками в театр.

У кімнаті на хвилину повисла тиша.

Ніна і Марина переглянулися.

Після невеликих з’ясувань про зовнішність діда перейшли до запитань про те, в якій лікарні потерпілий.

Геннадій прийшов до тями й одразу зрозумів, що він у лікарні та що гіпсу на ньому більше, ніж його власного тіла, біль зайшов разом зі свідомістю і ледве не забрав її, свідомість, знову.

Знеболювальний укол повернув свідомість назад.

Геннадій, зрозумівши, що похід до театру, як і всі інші походи, відклався надовго, почав благати медсестер із проханням зателефонувати подрузі й розповісти, що з ним сталося.

***

Ніна з Мариною так швидко зібралися і поїхали в лікарню, де, ймовірно, перебував Геннадій, що Маринка забула свій телефон удома.

Вони вже все довідалися і навіть витребували бесіду з лікарем і дозвіл подивитися на потерпілого.

Медсестри чесно намагалися додзвонитися, але… слухавки ніхто не знімав.

Геннадій зовсім знітився, він вирішив, що Марина, його новонабута і кохана, тепер образилася і вони більше ніколи не побачаться.

Ніна несла себе коридором, як професор медицини, не інакше, вона виявила, що виданий сестричками-співчуванками халатик має анітрохи не гірший вигляд, ніж якась там закордонна шмотка, а головне – додає важливості й строгості.

За Ніною, ледве пересуваючи ноги від хвилювання, пленталася Маринка.

Дійшовши до палати, Ніна шумно видихнула хвилювання і, кілька разів для пристойності стукнувши у двері, відчинила їх і цілком голосно попросила: «Товариші чоловіки, які страждають, де у вас тут Геннадій із каналізаційного люка?»

Чоловіки в різному ступені загіпсованості мовчки втупилися в бюст Ніни, що злегка не вписується в білий халатик.

З-за спини бойової подруги скромно визирала Марина, яка від страху і збентеження ніяк не впізнала ні в кому свого Геннадія.

«У нас такого немає в палаті!» – резюмував молодий хлопець із гирею на дивному пристосуванні для загіпсованої ноги.

Ніна знову видихнула і, розвернувшись, буквально виштовхнула подругу з палати в коридор.

Вони хвилину потопталися, а потім вторгнення повторилося в палату навпроти.

Після гучного запитання про каналізаційний люк із глибини палати пролунала слабка відповідь: «Напевно, це я!»

Маринка, насилу розпізнавши в голосі свого коханого, кинулася до ліжка потерпілого.

***

Кілька місяців подруги виходжували хворого.

Ніна щодня підрулювала до під’їзду Маринки, і потім вони везли теплий домашній суп, пиріжки і ще всяку їжу, якою щедро пригощали Геннадія і палатних страждальців.

Ніна навіть пропустила дві помпезні події, на які їм із Мариною взагалі не захотілося йти, бо в них тепер був спільний вектор, у Марини – за велінням серця, а в Ніни – за велінням дружби, та й узагалі… Геночка сумуватиме без них, а йому краще не хвилюватися.

У лікарні спритна Ніна перезнайомилася з усім персоналом, включно з сантехніками та санітарочками, вона галасливо цікавилася медичним життям, допомагала сестрам і нянькам і, звісно, підбадьорювала своїх «молодих» Маринку і Гену.

У їхній старій, але спритній машинці якимось дивовижним чином почав матеріалізуватися лікарняний електрик Василь, і йому чомусь завжди було по дорозі в бік житла Ніни.

Безвекторне життя приятельок змінилося на цілком векторне , а

з рідкісної приятельки, Ніна перетворилася на найкращу подругу і… за півроку – на подругу нареченої на шикарному весіллі в тому самому ресторані, де і сталося падіння долі на радикуліт Маринки.

КІНЕЦЬ.