– А чого б, тобі, Іване, не переїхати тепер до мами і не жити з нею? – каже Ольга. – Ти тепер вільний, маєш багато часу, то й можеш собі дозволити жити поряд з мамою.

– Ольго, а тобі що заважає це зробити? Ти живеш сама, діти давно роз’їхалися, будинок у тебе великий – ти взагалі можеш взяти маму до себе.

– Оце ти вигадав! Ще чого? У мами є своя хата, і вона хоче бути у себе вдома, так що давай, братику, збирайся і переходь сюди.

За столом ще сиділи люди, які прийшли провести в останню путь старого Остапа, а тепер донька з сином влаштували в батьківській хаті поминки, а заодно і розборки – з ким тепер має жити їхня мама?

Остап з Оленою прожили у шлюбі 50 років, двійко дітей виростили. Обом по хаті збудували, щоб діти жили окремо. Сина вони побудували недалеко від себе, а донька вийшла заміж на іншому краю села, то вони там для неї будинок і звели.

Остап був добрим господарем, всі навколо його знали і поважали. І Олена була хорошою господинею, з неї інші жінки приклад брали.

Жили вони добре, чим могли, тим дітям і допомагали. Наділив їх Бог добрим здоров’ям, тому вони собі двоє гарно, у купочці, господарювали, і нічого у дітей не просили. Могли хіба що їх до себе скликати в неділю чи на свята, щоб посидіти разом і відчути силу родини.

А два роки тому Олена приупала з сил, ноги її зовсім не слухаються, максимум вона на двір могла вийти, і то лише з допомогою Остапа. А він молодець, відколи дружина злягла, взяв всі обов’язки на себе, не турбуючи дітей по дрібницях.

Так би і далі було, але одного разу Остапу раптово стало зле, сусіди викликали швидку, та до лікарні його не довезли. Все сталося так раптово, що ні син, ні донька до кінця не могли зрозуміти, як тепер воно має бути, адже маму саму залишити не можна.

Ольга була щиро переконана, що брат має переходити до мами і жити з нею. Іван нещодавно розлучився з дружиною, з якою прожив 25 років. Леся повернулася до своїх батьків, а в хаті разом з Іваном залишилася їхня спільна донька, яка вже встигла вийти заміж і привести додому зятя.

Іван весь час на роботі, тому молодим він не сильно заважав. До того ж, люди подейкують, що він уже собі іншу молодицю має і до неї ходить. Так собі і жили.

У Ольги інша ситуація. Вони з чоловіком добре живуть. Двох своїх дочок заміж уже видали і в місто відправили жити, купили кожній по однокімнатній квартирі. Ольга вважає, що у неї є чоловік, діти, внуки, господарка – вона і так зайнята, їй є про кого дбати. А про маму може подбати і брат, адже він така ж дитина, як і вона.

Батьки їм в свій час однаково допомогли, тож і відповідальність за маму перед ними однакова. До себе маму забирати донька не хотіла, мотивуючи це тим, що мамі буде краще у себе вдома. А до мами переїхати вона не могла, адже у неї своя сім’я.

Отак обоє і сперечалися на кухні, поки люди в хаті поминали Остапа і говорили, яким добрим господарем він був, яким чудовим чоловіком і прекрасним батьком для своїх дітей.

Про що сперечалися діти на кухні, вони не здогадувалися навіть, зате все чула Олена. І так їй прикро було від цього на душі, що словами не передати.

“Остапе, на кого ти мене покинув… Забери мене до себе…”, – плакала старенька, обнімаючи портрет чоловіка. Вона просто не уявляла, як їй далі жити без нього…

А як ви вважаєте, хто з дітей мав би доглянути Олену?

Джерело