Заходжу я, значить, додому, після того, як півдня за покупками їздив перед святом, а Тома моя таким сміхом заливається. Я, якщо чесно, такий її сміх ​​ніколи не чув. Поставив пакети на порозі, роззувся і пішов на голос.

Хотів зрозуміти від чого у дружини така істерика. Застав я її в залі на дивані – з очей сльози буквально струмом лилися, горло, чути, що вже трохи осипле, сама на спинку дивана сперлася і заспокоїтися не може. Мене побачила – руками замахала, мовляв, присядь, я зараз.

Вже Тома і слухавку поклала, а все сміється. Зрозумів, що заспокоїться не скоро, бо вже встиг переодягнутися та сумки з продуктами розібрати. Самого цікавість розбирає і тільки одна думка радує – зараз дружина заспокоїться і все мені розповість.

— Все, ніби заспокоїлася. – Сказала Тома, заходячи на кухню.
— Добре, а сміялася так чого? Вважай, істерика була. – Запитав я, ставлячи в холодильник останні продукти.
— Та Людмила дзвонила. Поділилася сімейним секретом, якщо можна сказати. – Усміхаючись і майже знову зриваючись на регіт, відповіла Тома.

— То ж сміялася чого? – Вже сідаючи за стіл і наполегливо намагаючись з’ясувати цікаве, спитав я.
— Секрет цей сімейний просто істерика. Чула-чула, але ТАКОГО. – знову відповіла Тома і засміялася. – Та ще й Людмила… Сам знаєш, як вона розповідати вміє. Анекдот просто, і те розповість як трилер чи драму, що наприкінці всі плакатимуть. А тут комедія справжня.

— Ну, то ти скажеш про що таке вона розповіла чи ні? Що ти все навкруги ходиш! – нетерпляче перебив я дружину.
– Ні, не скажу! – сказала Тома і засміялася.
– Як? Чому? – Здивувався я явно не чекаючи такої відповіді.
— Не вийде так розповісти, розумієш? – чесно відповіла Тома. – А Людмила сам знаєш, до нас післязавтра прийде у гості на свято, от нехай тобі й розповідає.

Я спочатку трохи образився навіть, а потім навіть порадів – дізнатися історію від першоджерела це ще краще, цікавіше та правдоподібніше.

І ось ми вже чекали гостей на нашу невелику сімейну урочистість, коли трапилося те, що мене неймовірно засмутило. З двох запрошених пар одна не зможе прийти. Причому та сама пара… Загалом, Людмили не буде.

Сказати, що я засмутився – нічого не сказати. Люда подзвонила Томі, вибачилася і сказала, що обставини у них, наче Максим захворів (чоловік її), мовляв, заразити не хочуть. Хоча Тома одразу зрозуміла, що причини там інші.

Вечір все одно почався чудово і наші посиденьки вдавалися. Але рівно півтори години. Після цього нашим друзям, які все ж таки змогли прийти в гості, зателефонували діти, щось там чи то сталося і їм довелося швидко нас покинути. Ось так і залишилися ми з Томою удвох за великим столом, на якому було багато смаколиків.

— Може, Максима провідаємо? – З якоюсь надією в голосі, спитав я, не залишаючи думки про те, що можу почути цікаву історію з життя.
— Стривай, зараз Людмилі подзвоню, дізнаюся, що там і як. – Після невеликої паузи відповіла Тома.

Я вже встиг скласти брудний посуд у мийку, коли Тома порадувала мене тим, що ми можемо швидко зібрати частину смаколиків і вирушати в гості.

— Максима, щоправда, відвідати не вдасться, поїхав він. – хитро сказала Тома. – Зате невістка у них у гостях. Прямо від неї історію можна й почути. Прямо від першоджерела.

– Тоді давай швиденько. Поки я тут закуски в лотки зберу, ти одягайся. – сказав я.

Живемо ми в одному мікрорайоні, тож іти було недалеко. Гарячі страви, які ми з собою взяли, навіть не встигли охолонути. Людмила радісно зустріла нас, хоча було видно, що чимось стурбована.

— Максим по Андрійка поїхав. – Чомусь пошепки у коридорі сказала нам Люда.
— Щось трапилося? – з цікавістю спитав я.

Люда у відповідь тільки махнула рукою та запросила нас у вітальню. Там у кріслі сиділа Юля. Я одразу звернув увагу на те, що вона якась без настрою.

— Я теж взялася дещо приготувати, коли діти вирішили приїхати. Тож ідемо на кухню. Саме глянемо що там ти принесла в цих торбах. – сказала Люда.
— Чи може допомогти чим? – Запитала Юля і навіть спробувала встати з крісла.
– У тебе відповідальна місія. – посміхаючись, сказала Люда. – Ти Петровича розважай. Це складніше ніж салати нарізати та картоплю смажити. Зрозуміла?

Юля неохоче кивнула.

— І тобі, Петровичу, завдання. Щоб на момент застілля Юля посміхалася, а не сиділа як з хреста знята. Зараз Максим Андрія привезе, а в нас тут похмура жінка, як тоді миритимуться? Ти мене зрозумів?

За прикладом Юлі, я теж мовчки кивнув. Натомість зрозумів, що Юля з Андрієм у сварці, що мирити їх треба. Що Юля ось до свекрухи прилетіла, а свекор поїхав за сином, тобто за фактом за чоловіком Юлі.

Те, що мені дали завдання розвеселити Юлю, розв’язувало руки та дозволяло розпочати спілкування просто так, ніби нічого не сталося. І добре б зрештою вивідати ту смішну історію, яка викликала істерику у моєї Томи.

Почали ми справді з нічого. То про те, то про це по парі слів. Я і так і так розговорити намагався – все ніяк. Було відчуття, що всі мої потуги чули Тома з Людою з кухні й тому вирішили допомогти.

— Юля, розкажи Петровичу… Ну, ти зрозуміла, що. – Зазираючи до нас у зал, сказала Люда.

Потім перевела погляд на мене і хитро підморгнула. Юля спочатку глибоко зітхнула, ніби їй було важко навіть думати про те, що розповідати доведеться, а потім все ж таки вирішила виконати прохання свекрухи.

– Може правда, що більше розповідатиму, тим простіше буде і тим швидше вибачити зможу. Людмила Петрівна хоче, щоб ми з Андрієм сьогодні помирилися, а я поки що навіть не знаю як…

Загалом. Позавчора ж п’ятниця була. Я додому раніше повернулася, пощастило що відпустили з роботи. Думала, що порадую Андрія чимось смачним на вечерю ще й до перегляду фільму щось таке приготую похрумтіти.

Після того, як я посаду нову здобула, ми ж з ним бачимося тепер рідко. Я часто у відрядження їду, нехай недалеко, зате іноді на цілих два тижні поспіль. От і намагаюся, коли вдома, хоч чимось коханого чоловіка тішити.

Щоправда, чим більше готую, тим більше він бурчить, щоб я роботу кидала і дітей вже планувала. Але ми домовилися, що я до тридцяти працюватиму і кар’єру будуватиму. Йому ще два роки потерпіти треба.

А потім будуть йому і діти, і я як домогосподарка. Це він хлопчик вже дорослий у свої 35, а я ще кілька років і для себе пожити хочу і попрацювати.

Так ось, пораюсь я на кухні, як раптом дзвінок у двері. Дивно, думаю, я наче нікого не чекаю. Андрій не знає, що я раніше прийшла, тож дзвонити б не став, відкрив би своїм ключем. Ось у роздумах я й пішла відчиняти.

— Вітаю. Я прийшла за вашим чоловіком. – Якось боязко, але дуже переконливо сказала дівчина.
— Його зараз немає вдома. – Нічого не розуміючи, чесно відповіла я.
— От і добре. – Якось стурбовано продовжила дівчина. – Мені б із Вами поговорити треба, щоб Ви його відпустили.

– А Ви квартирою не помилилися? – Вирішила уточнити про всяк випадок я.
— Ні, ми з Андрієм тут майже два роки зустрічаємось, доки Вас не було. – впевнено відповіла дівчина.

Почувши ім’я чоловіка, я ледве не втратила свідомість. Я не могла зрозуміти, що мене збентежило більше – те, що чоловік має коханку або те, що зустрічалися вони в нашій квартирі.

Я вирішила не істерити, не лаятись, а просто спокійно все з’ясувати. Відійшла від дверного отвору і жестом запросила непрохану гостю увійти. Було видно, що вона чудово орієнтується у квартирі, оскільки одні з моїх капців спритно знайшла у взутті.

Хоча тільки потім зрозуміла, що щось зробила не так. Тому почала чекати подальших вказівок від мене. Я жестом вказала на двері зали, а сама намагалася заспокоїти вулкан, який буквально спалахував усередині мене. Але я дала собі чітку вказівку, що поводитимуся, як адекватна людина, що б не сталося.

– Ми не знайомі. – сказала я, коли ми зі співрозмовницею вмостилися в кріслах у залі. – Юля.
— А мене звуть Ліза. – представилася співрозмовниця. – А можна чай? Якщо чесно, я дуже нервуюсь і трохи замерзла. Я не одразу наважилася до Вас зайти, довго біля під’їзду стояла.

Я спочатку подумала, що це нечувана зухвалість. Ну, подумайте самі – коханка мого чоловіка, приперлася до мене додому і просить чай. А потім я вирішила, що я залишуся гарною господаркою і не втрачу обличчя. Тому заварила чай і навіть подала на святковій тарілці частину солодощів, які були вдома.

— Ви закінчили на тому, що прийшли за моїм чоловіком. – Перервала я мовчання, коли Ліза вже пила чай.
– Угу. – Дожовуючи цукерку, відповіла Ліза. – Я думала, Ви мені в очі вчепитися, а Ви нормальна. Даремно я переживала. Або не дарма вирішила прийти та одразу з головного почати.

— Ну, то починайте. – Намагаючись тримати себе в руках, сказала я.
— Ми з Андрієм кохаємо одне одного, розумієте? – Дивлячись мені прямо в очі, наївно сказала Ліза.
– Слухай, давай на ти? – Перебила я Лізу першим, що спало на думку, щоб прямо зараз змінити тему, тому що чути те, що говорила дівчина було нестерпно для мене.

— Ну… Можна, якщо так буде зручніше. – Злегка зам’ялася Ліза.
– Скільки тобі років? – безцеремонно запитала я.
— От і я до того ж, мені ось-ось 23 виповниться. – Тут же заторохтіла Ліза. – Я вже скоро інститут закінчу. Заміж саме час! Молодість і краса не вічні! Ну, Ви ж… Точніше ти розумієш?

— Розумію. – Намагаючись відповідати однозначно і все більше ставити питання. – І як ви з Андрієм познайомились?
— Ну… Хотілося б романтично, але все було банально у соціальних мережах. – З якимсь задоволенням почала розповідати Ліза. – Ми з подружкою сиділи, дивилися чоловіків із нашого міста. Ось за віком виставили, потім на ім’я. Мені просто ім’я Андрій завжди подобалося. Ось я одну з фотографій Андрія і лайкнула. А наступного дня він мені написав і запропонував познайомитись. Ось так і було.

Я слухала і не могла повірити як мій чоловік, який завжди кричав, що соцмережі – це марна трата часу, вирішив знайомитись у мережі. Та ще й після того, як хтось просто лайкнув його фотографію. Почала навіть думати, що дарма я ніколи не моніторила та не контролювала соцмережі чоловіка.

— А чого не з однолітками знайомишся? – Запитала я про те, що хвилювало мене. – У вас з Андрієм 12 років різниці, не забагато?
— Так тих, хто з багатих родин, вже розібрали. Та й однолітки вони вибагливі. – почала цілком чесно відповідати Ліза. – А ось хто старший, їм крім молодості моєї та краси й не потрібно нічого. Вони за неї все що завгодно дати можуть. І тут 12 років різниці не межа.

— Ну, коли ми вже відверті, тоді розповідай, як у цій квартирі вперше ти опинилась. – питала я те, що хвилювало мене найбільше.
— Ну, три рази в кафешці зустрілися з Андрієм, бачу, що подобаюся. – Почала без збентеження Ліза. – А ми ж не школярі все життя за ручки ходити. Час і по-дорослому. Для цього ж стосунки заводять?

— І для цього також. – Сказала я, щоб якось заповнити паузу, що висіла.
— А потім я натякати стала, тоненько так, мовляв, може, готель на кілька годин винаймеш чи квартирку на вечір. – продовжувала як нічого не сталося Ліза. – Він же не приховував, що одружений. Одразу мені сказав. Виходить, додому не запросить. І до мене не можна – у мене мама та бабуся завжди вдома.

— Так прямо й сказав, що одружений? І тебе це не збентежило? – Здивована почутим, спитала я.
— А чого бентежитись треба? Не збентежило. Він одразу сказав, що дружина хвора, з лікарень не вилазить. Що він її, точніше тебе лікує. – спокійно та впевнено продовжувала Ліза. – Сказав, що тебе хвору покинути не може, не по-людськи це. Але й жити якось треба далі, коли тебе не стане.

Від почутого в мене буквально потемніло в очах. Не тому, що ця наївна дурепа вірила всьому, що їй казали. А тому, що Андрій, мій Андрій міг таке придумати. І про мою страшну якусь хворобу і…

— Так от я натякала, а Андрій і каже, мовляв, моя через 2 дні до лікарні на тиждень лягає, можемо зустрічатися у мене. – продовжувала розповідати Ліза. – Каже, що на лікування багато грошей йде, що не до орендованих квартир і готелів. А я і зраділа. Думаю, гляну, де і як він живе. А то раптом наплів, що він без п’яти хвилин олігарх.

Чим більше я слухала і чула, тим більшим шокована була. Все. Мене остаточно не дивувало те, що Ліза в усе вірила, мене вражала спритність і брехня власного коханого чоловіка.

Мені в той момент здавалося, що я навіть зраду могла б пробачити, але тільки не в нашому будинку. Має бути хоч щось у людини святе. А тут і мене хворою зробив і до нашої хати два роки якусь дівку тягав. Хто знає, а може й не одну.

– Я так розумію, що квартира сподобалася? – Вже спокійніше питала я.
— Звісно. Тобі теж подобається. Інакше б ти тут не жила чи переробила все. – з усмішкою відповіла Ліза.

– Хоча коли тебе не стане, я тут дещо перероблю. Ну щоб Андрію про тебе все сильно не нагадувало. Він явно страждатиме сильно. До речі, нічого, що я так про твою хворобу? Андрій казав, що психолога тобі оплачує і ти спокійно вже ставишся до свого стану.

— Спокійно ставлюсь, спокійно… — Знову намагаючись тримати себе в руках, відповіла я. Особливо з огляду на те, що йти нікуди я не збираюся, найближчим часом так точно.

— Отож я й прийшла! – З якоюсь особливою радістю, досить голосно сказала Ліза. – Андрій казав, що тобі від сили пів року лікарі давали, а минуло вже цілих два роки. І я не молодію, і Андрій…

Йому спадкоємці скоро будуть потрібні. То я все чекала, поки тебе не стане. А потім зрозуміла, що так і Андрія можу проґавити. Мені вже не 21, як коли ми познайомилися, а вже 23. Мене скоро молодші обганяти стануть, розумієш?

А Андрій каже, що в тебе, крім його цієї квартири, нічого немає і йти тобі нікуди. А тут так вдало сталося, що моєї бабусі не стало. За нею догляд тепер не потрібний і мама тепер може з’їхати до свого коханця. Тобто моя квартира тепер буде вільною. Це, звичайно, не ваші ось ці хороми, але щоб перечекати вистачить.

Я з жахом слухала все те, що говорила Ліза і з якою легкістю вона це казала. Дивилася на неї та ніяк не могла повірити, що все, що відбувається – це насправді. Ще годину тому я буквально летіла додому, щоб порадувати смаколиками коханого чоловіка. А зараз не знаю, як мені далі жити. Як змиритися з тим, що в нашій квартирі він цілих два роки зустрічався з Лізою, що, за його словами, мене скоро поховати треба буде.

— Так, а що заважає забрати Андрія і вирушити з ним у щасливе сімейне життя у твою квартиру? – Знайшла, що спитати я. – Навіщо я тут, як проміжна ланка?

— Андрій каже, що ти його не відпустиш. – З якоюсь дитячою образою в голосі говорила Ліза. – Каже, що чекати треба, поки ти це… Ну, ти розумієш. А я не можу чекати, мені вже 23. Ну, ти повинна мене зрозуміти. Ти ж чоловікові бажаєш життя хорошого? У нього життя не закінчується. Він не винен, що ти цей…

Святий він чоловік, що не покинув тебе. Ти ж розумієш, що йому й у ліжку треба? Знаєш, що з тобою не можна. А в нас вже все серйозно. Ти буквально повинна благословити нас. Та й Андрія відпустити. Зауваж, тобі я поступаюся комфортною квартирою. Розумію все, я ж не звір.

Від почутого в мене просто запаморочилося в голові. Ну і, як вишенька на торті, мені сподобалася фраза, що Ліза “поступається мені комфортною квартирою”. МОЄЮ квартирою. Андрій навіть не прописаний тут, він прописаний у батьків. А мені ця квартира від бабусі лишилася.

А ця дівка поступається мені чи бачите. Але я злилася більше не на неї, а на свого чоловіка. Це ж треба, якою пристойною людиною прикидався стільки років. І, головне, був упевнений, негідник, що так йому все з рук і зійде.

Я думала, що ще спитати та що дізнатися. Ліза одну за одною жувала цукерки, даючи мені можливість усвідомити почуте. І саме в цей момент у замку став повертатись ключ.

– О, Андрій прийшов. – Схопилася з місця Ліза.
– Сиди! Я поки що тут господиня. Сама зустріну свого чоловіка. — Якось дуже грубо сказала я.

Ліза від несподіванки сперечатися не стала і сіла назад у крісло. Я встигла швидко проскочити до коридору саме в той момент, коли чоловік зайшов у двері.

— Юля, ти вдома? – Якось радісно і, явно не чекаючи мене бачити, спитав Андрій.
– Так, вдома. І не одна. В нас гості. – спокійним тоном відповіла я.

Знаєте, Петровичу. Ось побачила я його, його погляд безтурботний і зрозуміла як він брехати навчився. Нічого в ньому брехуна та зрадника не видавало. І зрозуміла, що Ліза може не єдина, а може і не перша і вже точно не остання. І як мені із цим жити?

Головне, що я вирішила для себе, не істерити. Може потім, наодинці з собою, а поки що треба тримати обличчя. Вирішила я, що з Андрієм жити більше не зможу. Тож нехай тоді все буде красиво. Я буду благодійницею і широким жестом прямо віддам Андрія з рук в руки. Це буде точно красивіше за скандал. Тим більше, що скандалити я не вмію і не хочу вчитися.

– А хто в нас? – роздягаючись спитав Андрій.
– А зараз і побачиш. – спокійно відповіла я. – Мий руки та приходь у вітальню.

З цими словами я пішла до вітальні та постаралася зручніше сісти у крісло.

– Що? Скандал буде? – З якимсь побоюванням запитала Ліза.
– Навіщо скандал? – максимально спокійно відповіла я питанням на запитання. – Ми ж цивілізовані люди…
— Я теж не хочу скандалити. – чесно зізналася Ліза.
– Сюрпрі-і-і-і-і-з. – Побачивши у дверях вітальні Андрія, постаралася максимально радісно закричати я.

Було видно, що мій крик налякав Лізу. Сам Андрій не так перелякався, як дивився на мене і Лізу розгубленим поглядом. Ще б пак! Хіба очікував він побачити дружину та коханку в одній кімнаті, та ще й без скандалу. Отут я й приготувалася слухати пояснення від нашого Андрія. Мені було цікаво, а чи скаже він мені в очі все те, що вигадав про мене, мою хворобу і взагалі.

– А хто це? – перервав паузу Андрій.
– А хто це? – Майже відразу за ним повторила Ліза.

Ось тут я буквально впала у ступор. Гаразд Андрій, який не знає, що мені тут Ліза встигла розповісти, може постаратися відпиратися. Мовляв, не знайомий із панночкою, хто взагалі така і т.і. Але Ліза? Якщо вона прийшла щоб забрати Андрія у мене, чому вона зараз дурня валяє? Свою відповідь на запитання “А хто це?” я вирішила адресувати Лізі.

— Це наш Андрійко. – Дивлячись у вічі Лізі, говорила я. – До сьогодні наш був, а тепер твій. Ти за ним прийшла, ось я тобі його і віддаю.
— Що тут відбувається? – Роблячи кілька кроків уперед, серйозно спитав Андрій.
– Це не мій Андрій! – Майже закричала Ліза.

Повисла незграбна пауза, яку ніхто не хотів порушувати. Було видно, що кожен думає про щось своє.

– Я зрозуміла! – Раптом прорвало Лізу. – Це твій коханець! Точно! Ти казала, що Андрій не знає, що ти раніше повернулася, ось ти й вирішила… Вирішила зрадити цю святу людину…
— Та хтось мені пояснить, що тут відбувається? – Майже криком питав Андрій. – Ви що п’яні?

— Андрійко, Ліза прийшла, щоб забрати мого чоловіка, з яким вона вже два роки зустрічається в цій квартирі. – Почала відповідати я, намагаючись не зірватися на нервовий сміх. – Розповіла мені щиру історію про хвору дружину, яка заважає їй з Андрієм бути щасливою. А їй вже 23 і вона боїться, що поки смерті моєї чекає, мій чоловік знайде собі молодшу якусь замість неї. Сподіваюся, я зрозуміло пояснюю.

— Але ж це не мій Андрій! – Якось ображено і примхливо сказала Ліза.
– Тоді я нічого не розумію! – Вже вибухнувши істеричним сміхом, ледве промовила я. – Ти прийшла за моїм чоловіком Андрієм, так ось мій чоловік Андрій. Інших тут не було, наскільки мені відомо!
— Але ж це не мій Андрій! – Ще голосніше і більш скривдженим тоном сказала Ліза.

Знову у розмові повисла пауза. Тишу переривав тільки мій тихий регіт, який я ніяк не могла зупинити. Це було буквально щось нервове. Ліза по-дитячому надула губи та, здавалося, що вона ось-ось розплачеться. А Андрій, судячи з вигляду, намагався щось зрозуміти.

— Стривай, ти Ліза? – Раптом спитав Андрій. – Педагогічний інститут, якщо не помиляюсь.
— О, почав визнавати коханку! – Знову зареготала я та аж хрюкнула.

— А Андрій твій вище за мене, темненький такий і з борідкою зараз ходить? – Попри мої коментарі, продовжував звертатися до Лізи Андрій.
— Ну, інститут я вже майже закінчила, якщо що. І так, мій Андрій темненький, мені темненькі подобаються. – відповіла Ліза.

І тут уже розреготався Андрій. Він буквально плюхнувся на диван і сміючись, почав діставати телефон. Якийсь час щось гортав, а потім простяг телефон Лізі.

— Так, так, це мій Андрій! – радісно закричала Ліза.
Після цього Андрій простягнув телефон мені. Там було відкрито фотографію його найкращого друга Андрія. Ну, ім’я поплутати можна було б, але квартира. Було видно, що Ліза у квартирі не вперше.

— Андрюха якось давно звернувся до мене із проханням квартиру позичити на вечір. Давно це було. Років зо два напевно. – почав говорити мій чоловік. – У нього тоді з роботою не ладналося, зайвих грошей на готелі не було. А у квартиру до мами не привести дівчину. Розповідав тоді що, ніби закохався. Ну, ти знаєш, що він в кожну закохується в нас. Казав, що й ім’я в неї таке красиве Ліза.

– Ну і що? – підштовхнула до подальшої розповіді я, коли Андрій замовк.
— Ну і дав я ключі… Від нашої… — збентежено сказав Андрій. – Ти тоді у відрядженні була, а я до мами поїхав на ніч, якраз порадував її своєю присутністю, ну а Андрій тут.
— Як ти міг?.. У наш дім… — Запитала я, і не змогла приховати образу та розчарування.

— Я ж думав, що це лише раз! Чесно, Юль. – почав виправдовуватися чоловік.
— А вийшло не раз? – З якимось сарказмом спитала я.
— Ти ж знаєш Андрюху. Він зробив дублікат ключів. Навіть без мого відома. – продовжував виправдовуватися чоловік. – А потім став перед фактом ставити. Як тільки ти у відрядженні, він дзвонить, мовляв, сьогодні у батьків переночуй, я тут у тебе.

— І так цілих два роки? – З подивом і образою спитала я.
— Ну, виходить, що так. – Опускаючи погляд у підлогу, відповів чоловік. – Мама раділа, що я в гості зачастив. Ну і друга виходить, рятував. Та й не дуже часто це було. А до твого приїзду я все ретельно прибирав.

— І скільки б це ще тривало? – знову запитала я.
– Думаєш, я не питав? – підбадьорився, відповідаючи на останнє запитання Андрій. – Спочатку питав, мовляв, як його дама реагує на те, що у квартирі повно жіночих речей. А він каже, що за легендою він одружений, так і зустрічатись простіше і зобов’язань ніяких вважай немає. Потім питав, коли ключі віддасть. Ну, дублікат, який зробив. Каже, що як із цією розійдеться, так і поверне. Ну, якщо ти раніше не перестанеш по відрядженнях їздити.

Мені стало гидко від думки про те, що на моєму ліжку спав хтось, крім мене. Що моїми речами міг хтось користуватися, причому без мого відома. Мені не було чого сказати Андрію. Я була така розлючена, що просто мовчала, намагаючись заспокоїтися, щоб не влаштувати сандал при Лізі.

Андрію було неймовірно соромно переді мною. Причому не зрозуміло – за безхребетність, через яку другу не міг відмовити або за те, що квартиру нашу перетворив на гніздо розпусти для друга.

— Я не зрозуміла, то це квартира не мого Андрія? – Порушила тишу Ліза, звертаючись чи то до мене, чи то до Андрія.
– Ні. – Без особливих емоцій і вийшло, що хором відповіли ми з чоловіком.
– А дружина в нього хвора? – Все тим же тоном питала Ліза.

Я закотила очі, вкотре дивуючись наївності та тупості Лізи та вийшла з вітальні на кухню. Сподівалася, що Андрій сам упорається з гостею та випровадить її. Чула як чоловік дзвонив другу Андрію, як намагався щось пояснювати Лізі…

Пішла вона лише тоді, коли Андрій викликав їй таксі та переконав, що сплатив маршрут. Легку усмішку викликало у мене питання Лізи. Вже взувшись, вона запитала Андрія: “А ваша дружина здорова? Ви не шукайте собі нову дружину?”.

Швидше за все, чоловік відповів жестами, оскільки жодного слова у відповідь я не почула. І ось стояла я чекала, що Андрій зайде на кухню і стане просити вибачення за те, що влаштовував у мою відсутність тут кубло. Натомість Андрій зайшов на кухню з претензією.

— Як ти навіть могла припустити, що в мене може бути коханка? – серйозно запитав Андрій.
— Це ти так просиш вибачення за те, що сталося? – З подивом відповіла я питанням на запитання.

І тут з’ясувалося, що себе винним Андрій не вважає. А звинувачує мене, вважає непробачним те, що я посміла засумніватися у його вірності. Я не знайшла, що сказати, а просто розвернулася і вийшла з квартири.

Постояла біля під’їзду та приїхала ось сюди. Позавчора це сталося. Людмила Петрівна мені завжди, як мама була. Мої батьки далеко живуть, до них якщо їхати, то відпустку треба брати. А мене ось Людмила Петрівна пригріла, підбадьорила, час дала не подумати. А тепер ось послала чоловіка по Андрія з’їздити. Міритимуть нас.

— Петровичу, давай на кухню, швиденько, там яйця почистити треба, а ти у нас у цій справі профі. – Скомандувала Людмила і підморгнула.
— Слухаю, мій генерале. – З усмішкою сказав я і, кинувши погляд на Юлю, вийшов з кімнати.

У коридорі я побачив, як заходить Андрій і я зрозумів, що зараз там буде серйозна розмова. Людмила зазирнула на кухню і попросила накрити на стіл, розставивши посуд і обіцяючи, що скоро всі вони прийдуть святкувати примирення. Максим, Люда та Андрій з Юлею закрилися в залі і вийшли звідти десь за півгодини. Батьки вийшли задоволені, а діти трохи неспокійні, але щасливі.

Під час нашої вечері у двері хтось зателефонував і Людмила сама пішла відчиняти. Повернулася вона майже відразу і простягла через весь стіл Юлі ключ, передаючи з рук до рук. Я здогадався, що це той самий дублікат… Та я все зрозумів, як і ви. Залишилося для мене загадкою тільки одне – як же цю історію Люда розповідала Томі, що моя дружина просто валялася від сміху. Мені історія здалася трагічнішою, ніж смішною. Ну принаймні в інтерпретації Юлі.
***
Деякі чоловіки, одружившись, так і не розуміють, що друзі в якийсь момент мають відходити на другий план. Особливо якщо справа стосується сімейного гніздечка. Ось навчись би всі чоловіки питати у своїх дружин, мовляв, так і так, можна друг переночує, скільки сімейних проблем вдалося уникнути. Хоча, скажу вам чесно, така чоловіча мудрість часто приходить із роками. Все ж хоч чогось життя нас вчить.

КІНЕЦЬ.