Костa – легендарна людина. Ми з ним знайомі більше 20 років, почали спілкуватися ще в інституті, і весь цей час він поводився як жадібний пройдисвіт. Інакше назвати його язик не повертається.

Позичати грошей, а потім місяцями не віддавати? Це у його стилі. Причому йдеться не про смішні суми, наприклад, про дві тисячі.

Вперти з роботи пару пачок принтерного паперу, а потім спробувати збрехати начальнику, що їх з’їли щури? Теж у його репертуарі. Ну і таке інше. Скрізь і завжди він норовить нажитися, часто не зважаючи на інтереси інших людей, навіть близьких.

Але я все одно з ним спілкувався до певного моменту. Не знаю, чому. Напевно, людина душевна – цікавий співрозмовник і, в принципі, веселий чоловік.

Звичайно, серйозних справ із Костянтином ніхто й ніколи не затівав, але посміятися в барі за столиком – саме воно. Інша річ, що в барах товариш зроду не платив, але не в цьому суть.

Надворі літо. Це означає, що незабаром Костя стане дуже великим, йому виповниться аж 42 роки.

Здавалося б, у цьому віці людина вже має хоч якось порозумнішати і перестати дріб’язково наживатися на всіх і вся, але… Не у випадку з ним. Розуміючи це, я не здивувався, коли отримав дуже своєрідне запрошення на банкет.

– Так, Андрюха, ти офіційно запрошений на мій день народження. Урочистості пройдуть у мене на дачі у вихідні, з мене їжа, питво, гарний настрій. З вас із Вікою по три тисячі.

– Ага. А чому по три? – питаю я, чекаючи почути якусь чергову скупердяйську гидоту у відповідь.

– Тому що в мене все розраховано. Це ваш подарунок. Щось на кшталт вхідної плати на торжество. Ідеш?

– Не знаю поки що. Подумати треба, – чесно кажучи, сходив би, але «вимагання» з боку Костика зіпсувало настрій.

Зрештою погодилися, при цьому товариш ще кілька разів уточнив, чи я зрозумів про гроші. Я схвально угукав у трубку, не вірячи до кінця того, що відбувається.

Звичайно, від цього хлопця можна всього чекати, але ж не може він на повному серйозі… Коротше, вважав почуте жартом. Віка, дружина моя, теж.

У призначений день ми, ошатні та задоволені, приїхали на його дачу. З букетом квітів та конвертом з грошима. Люди ми, знаєте, не надто багаті, тому поклали три тисячі.

Костя зустрів нас біля хвіртки з розпростертими обіймами, з вдячністю прийняв подарунки і, зазирнувши в конвертик, миттєво посумнів.

– Ні, ну що ви насправді. Дорослі люди. Сказано – по три косарів з кожного. А ви…

– І що, – запитав я, обводячи поглядом інших гостей, яких нарахував щонайменше 15 людей, – кожен із них заніс тобі по трьошці?

– Так. Тому що люди відповідальні. Ну гаразд, – хлопець розплився у гостинній посмішці, – повинні будете. Проходьте! Звичайно, добре б розписку, але…

У цій ситуації мене здивував не так Костя, від якого щось подібне хоч і натяжкою, але можна було очікувати, як інші гості. Тобто вони на повному серйозі скинулися по три тисячі кожен, щоби бути присутніми на «банкеті»? До речі, дуже мізерному.

За роздумами у нас із Вікою зовсім зіпсувався настрій. Ми ще раз привітали Костика з днем ​​народження і, не чекаючи на основну частину «бенкету», поїхали додому.

Так, ми знали, до кого і куди їдемо, але така зустріч була, м’яко кажучи, ударом по самолюбству. Іменинник нас особливо не тримав, пожартувавши, що «решті більше дістанеться».

Через тиждень пролунав телефонний дзвінок.

– Алло, привіт, – заторохтів Костя, коли я підняв слухавку. – Я це з питання боргу.

– Якого боргу? – запитав я, щиро вважаючи, що хлопець помилився номером.

– То з вас із Вікою ще по тисячі. З кожного.

– Що-Що? – перепитав я, перебуваючи в незрозумілих.

Той почав нагадувати про свій день народження, що ми не донесли йому подарункових грошей. Уявляєте рівень нахабства?

Терпіння моє урвалося, я вирішив відповісти Кості в його манері. Сказав, що якість банкету не відповідала заявленому. А він образився. Заявив, що просто так цього не залишить і забере належне так чи інакше.

КІНЕЦЬ.